Подорож Закарпаттям
Як звичайно подорож по Закарпаттю ми розпочинаємо із столиці Закарпаття міста – УЖГОРОД. Прекрасне невеличке містечко у Центральній Європі радує нас своїми архітектурними стилями, екзотичною флорою та оригінальними памятниками. Одним з найдавніших памятників міста є Ужгородський замок – найстаріша з усіх фортець Закарпаття. В ХІ-ХІІ ст.ст. тут будується кам'яна кріпость. У 1290р. Ендре ІІІ подарував фортецю своєму канцлеру Аба Омодею. В 1322р. замок був переданий італійському графу Філіпу Другету. Рід Другетів володів замком із 1322-1691рр. В 1691р. новим власником замку став Міклош Берчені. Під час визвольної війни замок був взятий повстанцями. Після 1711р. замок був перетворений у церковну гімназію. Біля замку розкинулося "село", що представляє собою все Закарпаття у мініатюрі. Це - Закарпатський музей народної архітектури і побуту, який був збудований одним з перших в Україні у 1970 році в місцині, яка називається "Відьмина яма", і не дивно, адже раніше тут спалювали тих, кого звинувачували у чаклунстві. Музей має основний корпус із двома виставковими залами, конференц-залом, фондосховищем із двох десятків садиб. На площі 5,5 гектара, в оточенні декоративних і фруктових дерев розташовано селянські хати, млин, кузня, пасіка. Тут же, як експонат, стоїть Шелестівська церква Архангела Михаїла 1777 року. У 1927 році вона була придбана у греко-католиків села Шелестово мукачівськими православними і перевезена до Мукачева. А у 1974 році її перевезли до музею. Церква триверха, рублена з товстих дубових брусів, скріплених за допомогою замків "ластівчин хвіст". Церква має три приміщення: притвор - нава - вівтар. Над бабинцем споруджено дзвіницю висотою 22 метри. Над притвором і навою теж височіють менші вежі у вигляді ступінчастих наметів, що нагадують японські пагоди. Із трьох боків церкву опоясує відкрита дерев'яна галерея. Біля церкви - надгробок загадкового емігранта Костянтина Матезонського, що заснував в Ужгороді у 1833 році перший у тодішній Австро-Угорщині багатоголосий хор "Гармонія". Але нам час повернутися на першу, відому з грамот, ужгородську вулицю - Капітульну, де мешкали лише представники аристократії і куди простим людям було заборонено заходити. Тож давайте відчуємо себе хоч трішечки панами. Назва вулиці походить від того, що тут здавна знаходилося єпархіальне управління - капітула. Спускаючись по Капітульній від замку, справа бачимо старовинний будинок з латинським написом "Орфанеум". Це - колишній гуртожиток вчительської семінарії. Зразу за ним - провулок Замкові Сходи, який веде униз із Замкової гори до автобусної станції. Головна ж споруда Капітульної вулиці - Хресто-Воздвиженський кафедральний собор греко-католицької єпархії. Парафіяльний будинок греко-католицького приходу з'явився в Ужгороді ще у 1575 році, невдовзі по Брестській унії. Першу уніатську церкву збудовано у 1678 році у районі нинішніх вул.Лучкая і пров. Підгірного. Нинішній же Кафедральний собор був збудований як римо-католицький. 16 липня 1640 року тодішній володар Ужгорода граф Ян Другет видав дарчу грамоту єзуїтам на велику ділянку Замкової гори. На ній єзуїти при підтримці графа почали споруджувати свою колегію-школу (нинішня бібліотека УжНУ) і костьол. Завершила будівництво вже вдова Другета Анна Якушич у 1646 році. У 1775 році імператриця Марія-Терезія передала цей храм і прилеглу до нього резиденцію у володіння греко-католицькій єпархії. У 16 лютого 1949 року радянська влада конфіскувала собор, згодом його передано православній конфесії. 1991 року храм повернуто греко-католицькій громаді. Під собором знаходиться крипта з похованнями єпископів. У 1997 році всередині собору біля входу встановлено меморіальні таблиці роботи Михайла Беленя, присвячені пам'яті двох єпископів: справа - Андрієві Бачинському, зліва - Теодорові Ромжі, вбитому енкаведистами у 1947 році. А 2001 року Папа Римський під час свого візиту в Україну беатифікував Теодора Ромжу. Із вулиці Капітульної ми спускаємося на вулицю Волошина. Вона одна із найстаріших вулиць міста. У XVII столітті звалася Соляна, потім - Велика, бо була найдовшою у місті. А згодом носила ім'я Ференца Ракоці. Тут знаходиться римо-католицький храм св.Георгія. Він має тривалу передісторію. Найперша згадка про католицьку церкву в Ужгороді датується 1332 роком. Згідно з угорською хронікою Саларді, цей костьол стояв на подвір'ї замку. Саме у ньому 1646 року відбулося прийняття Ужгородської унії. У 1681 році ужгородські католики написали відчайдушну скаргу в столицю про своє скрутне становище. 1669 року було закладено фундамент нового храму по вул. Ракоці. У 1695 році новий власник міста Микола Берчені врятував громаду від повного занепаду, повернувши відібране у неї майно. У1766 році церкву на вулиці Ракоці у зв'язку з її аварійним станом було розібрано. Нинішній же храм було закладено 23 квітня 1762 року місцевим католицьким архидияконом Емеріхом Хорватом. Аби отримати кошти на будівництво, архидиякон попросив дозволу від егерського єпископа на відкриття фамільного склепу Другетів. Проте там було знайдено лише один перстень. Тому будівництво велося в основному за рахунок казни та графа Антона Грашалковича. Внутрішні розписи здійснив у 1763 році Янош Лукач. Церква будувалася у стилі барокко - під старовину, під зразки першої половини ХVII століття. Важкий фасад завершується дзвіницею із великим латинським хрестом. Храм розрахований на 650 місць. Для його утримання було виділено значну ділянку орної землі і чотири винниці в Ужгороді і Горянах. 1767 року вдова Федора Гіляні залишила у спадок парафії свій маєток у селі Середнє, а 1770 року ужгородка Варвара Марцібані подарувала храмові винницю у Дравцях. У 1859 році ужгородський благочинний Олександр Гусар оновив і огородив храм. Заново він був відреставрований у 1998 році. Зараз проповідь там читається угорською і словацькою мовами. Від вулиці Волошина можна через Пасаж вийти на Театральну площу. Це найбільш видовищна площа міста. Ще в сімдесяті роки центром площі служив фонтан. Але після серйозної поломки, коли він бив у небо гейзером цілу добу, водограй було демонтовано. На місці колишньої міської Дошки пошани тепер естрада, на якій постійно відбуваються концерти та караоке. Свою назву площа отримала від театру, відкритого 7 липня 1920 року прем'єрою "Наталки-Полтавки". Офіційне відкриття відбулося 3 січня 1921 року. У липні 1921 року очолити театр запросили видатного українського режисера Миколу Садовського. Неподалік лялькового театру можемо побачити колишню споруду однієї з найбільших у Європі ортодоксальних синагог, збудовану в 1904 році у псевдомавританському стилі. ЇЇ зовнішні стіни оздоблені клінкерною цеглою та червоними керамічними плитами. Портал вікон оброблений штучним червоним мармуром, арки всередині будови виготовлені з білого мармура, до речі, всередині знаходиться один з найкращих в Україні орган з трьома клавіатурами та 2250 трубами. Сьогодні тут розташована обласна філармонія. Від невеликих сходів, що ведуть з площі Театральної, починається Набережна незалежності – найкрасивіша у місті. До війни вона носила ім’я художника Гната Рошковича, після – Ленінградська. Один з перших будинків тут – кафе “Над Ужем” з численними підземними залами. Біля кафе – окраса Ужгорода – трьохсотлітній ясен. За ним – загальноосвітня школа №1 ім Т.Г.Шевченка, побудована у 1912 році як угорська гімназія для хлопчиків. Уздовж набережної тягнеться найдовша липова алея у Європі (загальна довжина 2,2 км).
У мікрорайоні Горяни знаходиться одна з найстаріших будов на Закарпатті. Це – Горянська церква-ротонда Св.Анни, з готичною прибудовою церкви Св.Миколая. В архітектурі ротонди у Горянах проявляється пізньоантична (візантійська) будівельна традиція. Горянська ротонда в плані шестикутна, але цей шестикутник настільки згладжений, що майже всі дослідники зображали план фундаменту згладженим, тобто круглим. В товщу стіни врізано шість напівкруглих у плані ніш-конх, склепіння яких з'єднано між собою і будівничі сміливо поставили на них шестикутний тамбур, пробитий шістьма готичними вікнами. Форма їх була завершена пізніше, про що свідчить підведене вікно з плоским завершенням, яке зберегло первинну форму. Стіни також покриті розписами, що відносяться до ХІV ст., очевидно, що попередні фрески були пошкоджені. Майстерність художників, що розписали ніші-конхи ротонди, опирається на досвід італійської школи проторенесансу – Джотто. В давній Словаччині працювали бродячі групи італійських художників, про що свідчить стилістична спорідненість багатьох церков Чехії та Словаччини, у розписах фресок, з ротондою у Горянах. Євангелічні сцени, зображені на стінах, ідуть двома смугами одна за одною вільно охоплюючи конхи ротонди не розрушаючи при цьому враження цілісності інтер'єру. Головні сюжети розписів -- "Благовіщення", "Різдво Христове", "Дари волхвів", "Втеча в Єгипет", "Страсті", "Воскресіння". У центрі цих сцен завжди виступає жінка – молода наречена, щаслива мати, мати-страдалиця.
Подорож до Середніх Карпат.
Подорожуючи в напрямі до Мукачева, відїхавши трохи вбік від траси до села Великі Лази ми можемо побачити палац аристократичної родини Плотені, яка прославилася своїм меценатством в галузі мистецтва далеко за межі Австро-Угорської монархії, у цій затишній віллі збиралися кращі з кращих тодішньої інтелігенції Закарпаття, у просторих залах палацу проходили мистецькі вистави, обговорювалися соціально-політичні події Європи. Якщо продовжити свій шлях далі через пагорб, то звичайно можна завернути до Н.Солотвино, де ви очевидно здивуєтесь неймовірній кількості підвалів усіх типів і довжин, тут місцеві жителі зберігають продукт золотистого грона – вино, а вже далі у підліску, де струменем б’є мінеральне джерело притаїся санаторій-профілакторій. Ще трошки і ми у Середньому, де пройшовши дегустацію у середньовічних винних підвалах можемо відвідати Середнянський замок збудований у ХІІІ ст. і належав найбільш сильному у Західній Європі ордену тамплієрів. Замок є надзвичайно цікавою пам’яткою архітектури та історії на території Ужгородського району. Одинока вежа-донжон зберігає таємниці своїх перших господарів похмурих рицарів ордену тамплієрів, при згадуванні імені яких тремтіли великі правителі європейських країн. Кажуть що саме тут вони заховали свої багатства, коли угорський король на прохання французького імператора Філіпа Красивого наказав зруйнувати усі укріплення храмовників, а їх самих ув’язнити. Після розпаду ордена у 1312р. замок перейшов до рук монахів ордену Святого Павла. Під час визвольної війни угорського народу 1703-1711рр. замку було нанесено значного пошкодження. Ще одним історичним фактом з історії замку залишається те що його господарем був відомий угорський герой Іштован Добо, саме завдяки його мужності була відстояна твердиня угорських монархів фортеця Егер від турецької навали.
Поряд в селі Андріївка знаходиться невелика зона відпочинку на Андріївському озері де можна покупатись, відпочити, із задоволенням порибалити чи поплавати у човні, для бажаючих провезтись верхи є унікальна можливість здійснити це на конях гуцульської породи або ж поспостерігати за стадами в’єтнамських свиней.
Подорожуючи далі ми потрапляємо до досить великого села Ракошино, де в центрі села височіє чоловічий монастир. І ось перед нами місто МУКАЧЕВО, де ми також можемо перегорнути чергову історичну сторінку. Прямо у центрі старовинного містечка стоїть міська ратуша та "Білий дім" – палац родини Ракоці ХVІІ ст. Двоповерховий палац, у старому корпусі в стилі ренесанс зроблено перебудову у стилі бароко. Вікна прикрашені бароковим декором багатих форм. У центрі головного фасаду архітектор Б. Нейман розташував портал у стилі раннього бароко. Ось неподалік від центру знаходиться католицька каплиця Св.Мартина ХІV ст. Кам'яна однонефна, загального типу з граненою апсидою та певною круглою баштою з гостроконечним завершенням, її стіни посилені міцними контрфорсом. Портал оформлений лучною аркою та прикрашений трояндою, а в стінах вузькі стрільчаті вікна. У бокових фасадах вмуровані плити з епітафіями, багато з яких датовані і зводи перекриті зіркоподібною системою ребер, періоду пізньої готики. Біля каплиці, знаходиться більш пізня готична будова католицького собору, а з другого боку річки Латориця грізно стоїть жіночий монастир ХІVст. Тут у 1766 р. під керівництвом аристократа Дмитра Раца, будова була остаточно сформована у стилі бароко. І звичайно де б ви не були у Мукачеві звідусіль видніється Мукачівський замок “Паланок” збудований у ІХ-Х ст. на Замковій горі існувало дерев'яне укріплення слов'ян. перші відомості про кам'яний замок знаходимо в документах ХІ ст., де король Угорщини Ласло І Святий дає вказівку укріпити фортецю кам'яними стінами від набігів кочівників. У 1086 р., 1190 р. на замок нападали половці. У 1241-1242рр. фортеця була атакована татаро-монголами, які не змогли її взяти. У 1267 р. з розпорядження Бейли ІV замок значно укріплювався на випадок нових нападів кочівників. У 1321 р. Карл Роберт запросив майстрів з Італії для розбудови кріпості. Ним же було призначено і першого коменданта фортеці Томаша, жупана Бережського і Угочанського комітатів. Лайош І продовжував укріплювати фортецю. У 1396 р. право на володіння замком дістав родич короля Жігмунда І, князь подільський Федір Корятович, який володів ним до 1414 р. Князь Корятович значно укріпив і розширив територію фортеці. Після його смерті власником стала жінка князя Ольга, яка управляла ним до 1418 р. Після її смерті кріпость перейшла до королівських володінь. У 1445 р. укріпленням заволодів правитель Угорщини Янош Гуняді. Після його смерті фортецею володіла його жінка Ержебет Сіладі. У 1514 р. під час повстання куруців під проводом Дьордя Дожі повстанцями було захоплено і Мукачівський замок. Але зазнавши поразки повстанці зняли оборону замку. По наказу Ласло ІІ фортеця перейшла до угорської корони, право володіння нею дістав старший у королівському роді. У 1527 р. кріпостю володіла королева Марія – жінка короля Угорщини Лайоша ІІ. У 1528 р. князь Трансільванії Янош Заполяї захопив замок, який віддав пізніше Іштвану Баторі. У 1537 р. імператор Австрії Фердінанд І Габсбург захопив замок. У 1541 р. султан Сулейман І розбив війська Австрії і захопив більшу частину Угорщини. Після цього угорське королівство було розділено на три частини. Західна Угорщина опинилася під владою Австрії, Центральна Угорщина під владою султана, Північно-Східна (куди входила і частина Закарпаття з Мукачівським замком) до Трансільванії. У 1557 р. гарнізон Мукачівської фортеці на чолі з комендантом Бебеком розгромив наступаюче військо австрійців. У 1559 р. замок перейшов у власність Жігмунда Яноша. У 1567 р. військо імператора Максиміліана ІІ оволоділо замком, який розрушило. У 1573 р. право на володінням замком на десять років купив Гашпар Магочі (за 42.000 форинтів). У 1595 р. Рудольф І передав фортецю трансільванському князю Жігмунду Баторі, який у свою чергу віддав її своєму воєводі Жігмунду Ракоці. У 1611 р. кріпость була придбана Міклошом Естергазі. У 1625 р. фортецю купив (за 300.000 форинтів) трансільванський князь Габор Бетлен. У 1629 р. жінка Бетлена – Катерина Брандербурзька віддала фортецю Дьордю І Ракоці, який у 1633 р. викупив (за 200.000 форинтів) у імператора Фердинанда ІІ. У Мукачівському замку Дьордь І Ракоці вів переговори з багатьма послами Західної і Східної Європи. У 1648, 1649, 1656 рр. замок відвідували посланці Б.Хмельницького, які підписали в замку договір про взаємодопомогу. У 1660 р. після смерті Дьордя ІІ Ракоці власником замку стала його дружина Софія Баторі і її син Ференц І Ракоці, чоловік Ілони Зріньї. У 1682 р. новий чоловік Ілони Зріньї, Імре Текелі став власником замку. Протягом 1685-1688рр. хазяйка замку разом з 3 тис. солдат оборонялася від австрійської армії. Під час першої облоги австрійці потерпіли поразку, і за оборону фортеці турецький султан Мехмед ІV нагородив Ілону Зріньї грамотою-адкаме, це був єдиний випадок нагороди жінки в турецькій імперії. У 1688 р. фортеця капітулювала і була здана. Під час визвольної війни угорського народу 1703-1711рр. фортеця була взята військами Ференца ІІ Ракоці і стала на час повстання його резиденцією. У 1711р. замок був взятий австрійськими військами. У 1780-х роках кріпость була закрита у 1896р. на честь тисячоліття приходу угорських племен у Середньодунайську низовину.
Цікаво знати, що бiля Мукачева знаходився кельтський металургiйний центр, другий за величиною у Європi, опiдум-городище Галiш-Ловачка, тут робилися монети, тут же знайдено близько тисячі iнструментiв, майстернi (ювелiрнi, кузнi), ножицi для стрижки овець, оковки гiрських човнiв, коси, зернотерки, мечi, млинки, наковальнi, щити, фiбули, срiбнi монети. Саме звідси виходили у свої бойові походи грізні кельти, яких боялися самі римляни. Але все це закінчилося з приходом диких даків, які розгромили всі поселення кельтських племен на території краю. Напевно не всі знають що саме біля міста Мукачево на горі Красна Горка знаходиться найпівнічніша місцевість у світі, де вирощують чай.
Неподалік в селі Бобовище, яке славиться своїми виноробними традиціями, ви маєте можливість здійснити дегустацію на місцевому виноробному підприємстві та дізнатися про таємниці іскристого напою, а ось ще одна сторінка історії знаходиться поблизу села Копинівці – це винні підвали вириті полоненими турками, якібули захоплені в часи османської експансії в Європу .
Прямуючи далі до високих гір, поблизу Мукачева в бік від головної траси на Сваляву, в тихому та мальовничому місці любителі полювання можуть пополювати чи подивитися на кабанчиків на кабанячій фермі.
На півночі Мукачівського району поблизу села Грабово, знаходиться таємничий Чорний ліс, про який є чимало незвичних і цікавих легенд та розповідей. Зокрема, тут знаходиться мармурова печера, яку вручну видовбали розбійники. Саме тут вони, за переказами місцевих жителів, ховали свої награбовані скарби, але довго вони тут не ховалися, оскільки їхні нахабні дії розлютували селян, які власноруч розігнали розбійницьку ватагу. Ще одна моторошна легенда про Чорний ліс розповідає про те, що кожного порушника лісового спокою чекає важке покарання. І на жаль, давні пророцтва справдовуються. Щороку “чорна хроніка” подій поповнюється жертвами самогубств або вбивств у Чорному лісі. Власне, навіть місцеві жителі не рекомендують залишатися під вечір на узліссі чи безпосередньо у самому лісі, де на кожного чатує смертельна небезпека.
Після цього вирушаємо далі до села Чинадієво де ми можемо побачити Чинадіївський замок збудований у ХV ст. бароном Перені. Замок являвся центром Чинадіївської домінії. У 1657 році замок був значно пошкоджений польськими військами князя Любомирського. Пізніше замок виконував функції в’язниці. А далі в мальовничих горах поблизу села Синяк в зимку можна покататись на лижах, а влітку відпочити в санаторії.
Через село Карпати де стоїть замок-вілла графів Шенборн 1890 р., залізнична станція ХІХ ст та дендропарком ХІХст поблизу палацу. У палаці 365 вікон, його будова від початку і до кінця просякнута романтичним стилем, з доповненням у навколишній зеленій архітектурі. Аж ось і передгірське містечко СВАЛЯВА районному центрі свалявського району знаменитого своїми мінеральними джерелами та санаторіям, зі своїм 500-річним дубом і чудесною деревяною церквою ХVІІІ ст. у присілку Бистрий. Кожен бажаючий може скоштувати мінеральну воду прямо з джерел в селах Пасіка, Неліпино, Поляна, Плоске, Оленьово та відвідати лікувально-оздоровчі санаторії в селах Поляна, Голубине, Стройне. На північ від Сваляви в селі Яківське можна відпочити в колибі та покататись на конях, а в селі Уклин можна сфотографуватись біля унікальної дерев’яної каплиці. Цікаво знати, що ще у ХІ столітті візантійський імператорський двір звертався з проханням до угорських королів про продаж цілющої соленої води з гірських джерел. Зафіксовано, навіть декілька історичних фактів яким чином здійснювалося транспортування з Карпат до Константинополя мінеральної води. Згідно документів поблизу сьогоднішнього села Поляна був розташований табір гірських пастухів, які крім основної роботи – випасання худоби, зобов’язані були охороняти цілющі “квасні” джерела, з яких королівська стража набрала воду у міхурі зроблені з телячої шкіри. І саме таким чином їх потім протягом кількох діб транспортували до купалень візантійських партіархів.
Подорожуючи далі на північ потрапимо до Воловецького району (див. “Подорож на Верховину” стор.!!!!!!).
А ми поїдемо далі улоговинами Середніх Карпат. Мабуть, ще не було подорожуючого по Закарпаттю який би не був зачарований долиною річки Дусинка, до якої ми звернули після Сваляви і ось спускаючись по долині цієї річки виходимо до знаменитої Боржавської улоговини, де відчувши дух історії поблизу 300-річного дуба у селі Плав’є, вже у селі Кушниця можемо навідатися до невеличкого гірського монастиря, а в селі Лисичово відвідати музей-кузню “Гамора”. До речі саме в Іршавському районі поблизу гори Кук знаходиться геометричний географічний центр Закарпаття.
Потім орієнтуючись по єдиній діючій вузькоколійці на Закарпатті проїждаючи повз залишки Бронецького замку (найменш відомий серед усіх замків Закарпаття, перша згадка про фортецю стосується 1273 року.) в селі Бронька, виходимо до Довгого, де нас зустрічає палац феодалів Довгаїв збудований у ХVст., а у 1712 р. був перебудований графом Телекі. Пізніше він набув рис палацу ренесансного періоду і перебудований у стилі класицизму. Відразу навпроти нього стоїть позбавлений свого орла пам'ятник куруцам за битву 1703 р. А вже переїжджаючи через крутий перевал повз село Липецька Поляна потрапляємо до Липчі, де знаходиться один з найбільших жіночих монастирів області, а ті хто хоче відчути близький звязок із дикою природою може познайомитися із сотнею диких благородних оленів на оленячій фермі що знаходиться неподалік, де проходить процес добування пантокрину з їх рогів. Село Іза – столиця лозоплетіння, де навіть найвибагливіший може знайти для себе річ зроблену вмілими руками з вербової лози. Чого тут тільки не має і меблі, і кошики,і сувеніри, і ..., та власне, треба самому подивитися.
А ось поблизу невеличкого села Липовець знаходиться завжди гаряче озеро розташоване у кратері давнього вулкану.
Якщо звернути в бік до села Кіреші то можна потрапити у справжнє царство неповторної краси – у “Долину нарцисів” про її унікальність розписано чимало літератури та розказано ще більше легенд на сотнях гектарах розташувалося справжнє королівство квітів, які особливі, коли квітуть у кінці квітня та на початку травня – гірський нарцис, до речі занесений у Червону книгу .
І наступний наш пункт це - містечко ХУСТ, колишня столиця Закарпаття. У 1939 році у місті знаходився парламент Карпатської України, зараз у цій будові засідає місцева рада. А згори за міською метушнею спостерігає древній Хустський замок згаданий у 1191р., коли угорські королі закінчили будувати фортецю, будівництво якої йшло понад сто років. У 1242 р. біля замку відбулася битва з монголо-татарським військом, внаслідок чого фортеця була здобута і знищена. В 1511р. Уласло ІІ продав замок барону Габору Перені. Після 1526р. замок перейшов до Трансільванського князівства. За замок у ХVІ ст. неодноразово велася боротьба між Австрійською імперією і Трансільванією. У 1661 -- 1662рр. фортецю постійно штурмувало турецьке військо. Під час визвольної війни 1703 -- 1711рр. гарнізон замку приєднався до повстанців. У 1709р. у замку відбувся загальнотрансільванський сейм прибічників Ференца ІІ Ракоці. А у 1766р. під час великої грози над Хустом, блискавка влучила в порохову вежу замку і запалила її, від чого значна частина фортеці була знищена. У центрі Хуста стоїть грізна будова – реформатська церква ХІVст. Церква складається із трьох інтегральних частин: ізольована башта, неф з яких органічно пов'язана апсида та північної сакристії. Стіни прорізані стрільчатими готичними вікнами. Кути стін підтримують масивні контрфорси. Бічний портал головного нефу має профільовані заглибини. Головний портал оформлений профільованими валиками. В інтер'єрі велика стрільчата арка відділяє неф від хорів. Обидва простора мають хрестоподібне перекриття. Багатопрофільовані ребра зводів переходять у капітелі, які знаходяться на пілястрах, ділячи стіни. Зовні церква оточена кам'яною охоронною стіною.
Неподалік у селі Сокирниця у центрі височіє псевдобарочна деревяна церква ХVІІІ ст., майже схожі деревяні храми, збудовані народними майстрами знаходяться у селах Крайниково та Данилово.
Звернемо в бік від нашого шляху, де слава села Шандрова або сьогоднішньої Олександрівки на початку ХХ століття гриміла по усіх Карпатах. І принесла її цьому селу невелика криниця, з якої добували ропу – сильно солену воду, яка нагадує своїм зовнішнім видом мармелад який утворився від сильної концентрації солі. Раніше знаменита шандрівська криниця приносила значний дохід селу. Сюди з усіх усюд з’їжджалися люди на возах з бочками, аби набрати в них ропи, яку потім використовували для квашення фруктів та овочів, а жителі села випаровували її і таким чином добували чисту сіль. Але історичний час змінився, сіль перестала цінитися і криниця занепала разом із старою славою. Одиноко стоїть криниця посеред села і чекає на своє відродження, адже соляної води – ропи там не поменшало.
Не менш солене джерело мінеральної води знаходиться у селі Драгово поблизу монастиря, до речі неподалік через гори ховається ще кілька монастирів у селах Копашньово, Нанково, Боронява, ну а хто втомився і зголоднів має можливість перепочити і відвідати свіжий гірський сир із сироварні у Нижньому Селищі.
Прямуючи далі на північ ми потрапляємо в мальовничі лісисті гори Міжгірського району (див. “Подорож на Верховину” стор.!!!!!!!).
Подорож долиною Тиси.
Із Хуста в напрямі до містечка Рахів проїжджаємо через село Стеблівка. Цікаво що саме на Хустщині у 1874 р. винахiдник А. Єнковський iз села Стеблiвки винайшов машину для механiзованого збирання пшеницi, яку пізніше запатентували у США як - комбайн.
Аж ось за обрієм видніються невеличкі села межа яких виходить на державний кордон з Румунією, тут неподалік у селі Шаян розташувався великий санаторний комлекс що виник завдяки унікальності місцевої мінеральної води, а на одній із місцевих гір ще збереглися залишки Вишківського замку - перша згадка про цю фортецю відноситься до кінця ХІІІ ст(1281 р.),коли брати Мік та Іштван Чепа з роду Гунт-Пазмань на землях, подарованих їм угорським королем Ласло ІV побудували на горі Вар-гедь (висота 589 м) земляну фортецю. Вона виконувала роль охорони водного шляху по Тисі, по якому йшла із солотвенських солекопалень кам’яна сіль. У 1300-1350 рр. фортеця була центром Марамароського комітату.
Поблизу повороту на селище Руське Поле можна побачити досить незвичну за своїми формами гору. Вона ніби не має нічого спільного з гірськими масивами які скупчилися поруч, а її форма занадто правильна як для вулканічної гори, до того ж рослинність на самій вершині цього невеликого пагорбу надзвичайно бідна. З приводу легендарного походження самої гори було і є чимало суперечок між істориками, археологами, ба навіть геологами. Згідно легенди саме на цьому місці зупинилися кочові племена з далекої Азії, аби поховати свого померлого в дорозі вождя. І за традицією кожен воїн кинув жменю землі на могилу свого провідника. Звичайно тепер важко уявити собі ту кількість війська, аби сформувалася така гора, але легенда залишається легендою.
Підїхавши до величної Тиси, яка потрохи стишає свою швидкість, можна за бажанням здійснити сплав від селища Буштино до селища Вілок, що поблизу угорського кордону, оскільки це єдине місце на Закарпатті, де річка не є прикордонною лінією. Все побачене вас по-справжньому вразить.
І наша дорога веде далі до міста ТЯЧЕВО, в центрі якого знаходиться реформатська церква ХV ст. з квадратною апсидою. Вона була повністю перебудована у 1835 р. в неоготичному стилі. В будові домінує у важких формах квадратна в плані башта-дзвіниця зі здвоєним неоготичним вікном на фасаді.
Власне, Тячівський район ідеальне місце зі своїми горами і дрімучими лісами для спокійного, відокремленого життя від світських суєт для ченців численних монастирів в селах Бедевля, Крива, Чумальово, Теребля та Угля. Тячівщина взагалі відома своїми історичними та архітектурними пам’ятками. Лісисті та малолюдні зелені гори Карпати були ідеальним місцем для побудови на їх території численних монастирів. Цим і скористалися перші монахи-християни, які прибули у наш край разом з учнями Кирила і Мефодія. Пізніше місцеві феодали усіляко підтримували розвиток монастирів, оскільки саме з ними був повязаний розвиток освіти і культури у цій важкодоступній місцевості.Так наприклад, у 1558 році посли російського царя Iвана IV Грозного, повертаючись iз Константинополя, зупинилися в Угольському монастирi, де жило тодi 330 монахiв. Тут вони вперше спробували мінеральну воду із трьох різних джерел: одне було з квасною водою, друге з грушевою(солодкою), третє — сильно солоне. А після цього написали грамоту з повідомленням про це особисто першому російському царю. До речі, насьогодні це найстаріший за віком діючий монастир на Закарпатті, йому вже виповнилося понад 1100 років. Але якщо в середньовічні часи це був чоловічий монастир, то тепер він став жіночим.
Бажаєте піднятися до високих гір, давайте разом. Почнемо з того, що поблизу села Нересниця знаходиться невеликий присілок, який розташувався на березі озера Солене. Невеличке озерце відразу вражає тих хто побачив його вперше. Адже його і відразу не побачиш, а вже коли зупинишся на його берегах схованих високими пагорбами то застигаєш від таємничої краси. І це не все – справжні таємниці чекають попереду, коли дізнаєшся про те що гірське озеро наполовину прісне ( зверху) і наполовину солене (знизу). Легенда стверджує, що колись тут була невелика соляна шахта, де добували цю важливу копалину, зверху над шахтою стояла деревяна церква. І ось через роки, коли шахту вже давно закинули і забули про неї, сталося стихійне лихо. Невеличкий потічок після великої бурі так розлився що затопив шахту і підмив її опори. Після цього грунт осів, а разом з ним і церква на досить значну глибину, куди стрімко залилася вода. Так і утворилося озеро Солене. Як стверджують старожили, якщо ввечері уважно прислухатися, то можна почути мелодію церковних дзвонів по яким бють підводні течії озера.
Ще далі в гори, наша дорога вужчає і стає крутішою і завершується там на краю світу поблизу сіл Усть-Чорна та Німецька Мокра (Комсомольськ), де ще збереглися майстри різьбярства по дереву і чудові місця для полювання, а там вище в недосяжних горах знаходиться перевал Легіонів, де ще й тепер чути відлуння Першої світової війни. Ну ось і прийшов час повертатись до низовин...
Далі їдемо в напрямі до румуномовного регіону з центром у селі Діброва, зовсім інша архітектура, стиль життя, ментальність світосприйняття, а ось поряд у центрі знаходиься псевдоготична дерев’яна церква Св.Миколая 1664 року., відразу у сусідньому містечку Солотвино, аби відчути справжній присмак подорожі по Карпатам ви повинні відвідати знамениті солені озера та таємничі соляні печери, де на глибині 300 метрів розташовано алергологічну клініку.
Хто вперше їде гірською дорогою вздовж річки Тиса по якій проходить кордон двох держав України та Румунії, може щиро здивуватися, те що поблизу селища Великий Бичків раптово зникає на українському боці залізниця і повністю переходить в бік Румунії, а потім раптово зявляється поблизу гуцульського села Ділове. Саме цю залізницю називали у радянські часи “Золота дорога”. У ті часи коли Румунія і СРСР мали між собою натягнуті відносини, уряд Бухаресту повідомив що буде пропускати через свою територію радянські залізничні потяги лише після сплати відповідного мита у золотому еквіваленті (за кожен кілометр кілька унцій золота). Можливо саме тому цей залізничний шлях дуже рідко використовувався у ті часи, що і призвело до його занепаду на кілька десятиліть.
Проїжджаючи через село Луг не забудьте завітати до будиночка лісника, де знаходиться лісовий міні-музей. А вже після цього побувавши у гуцульському селі Ділове і побачивши тризрубну дерев'яну церква Успіння 1750 р., зупиніться біля географічного Центру континентальної Європи і уявіть себе центроважною силою, довкола якої вертиться увесь Європейський континент.
За бажанням можете відвідати туристичну базу та покуштувати з мінерального джерела в селі Кобилецька Поляна, ризикнути і здійснити сезонний сплав по гірській Шопурці, або ж виїхати на дорогу легіонерів поблизу Косівської Поляни.
Але мандруючи далі, ми проїжджаємо поблизу села Костилівка можна побачити на одинокій скелі височить хрест. Саме цю гору і називають скеля Кохання, адже як свідчить легенда на початку ХХ століття в цьому селі розгорнулася любовна драма. Дівчина з багатої родини покохала хлопця з бідняцької сімї, але цьому противилися її батьки. Вони неодноразово підстерігали закоханих і погрожували хлопцю, як не як а традиції соціальної нерівності особливо у сільській місцевості пильно оберігалися. Та не так сталося як гадалося. Однієї місячної ночі дівчина разом з хлопцем піднялися на вершину скелі, міцно обнялися і стрибнули... Так їх і знайшли вранці місцеві жителі. А невелику гору в честь цього назвали скелею Кохання і поставили великий хрест який би нагадував про нездоланність любові двох вірних сердець.
Наш шляхи лежить через найвисокогірніше місто України – Рахів, відвідавши тут унікальний за своїми експозиціями музей екології гір, потрапляємо до села Кваси, де у місцевому санаторію можемо скуштувати ще один вид мінеральної води. А ось і не помітили як потрапили до столиці закарпатської Гуцульщини - селище Ясеня, де на пагорбі одиноко стоїть дерев’яна Струківська церква, до речі, план такої “гуцульської” церкви має хрестоподібну форму і складається з п'яти зрубів. Центральний зруб ширше бічних (північною та південною), довжина яких трохи менша довжини західного та східного зрубів. Центральний зруб на середині своєї висоти переходить з прямокутної форми у восьмигранну, внаслідок чого і шатрове перекриття його приймає таку ж форму. Однокупольний п'ятизрубний “гуцульський” храм відрізняється своєю компактністю і стрункістю.
Через село Лазіщина вибираємося або до Яблунецького перевалу, де можна придбати традиційні вироби з дерева та вовни, або ж майнути в бік Говерли – найвищої вершини Українських Карпат, тут можна ще знайти тис ягідний(залізне дерево) та шовкову косицю(едельвейс). А для тих хто взимку хоче кататись на лижах, то для ваших послуг численні турбази на горі Драгобрат та поблизу села Богдан, а влітку подорожуючи горами будьте обережними, не завжди в горах зустрінеш джерело аби втамувати спрагу, не завжди гори лагідно усміхаються вам, не зачаровуйтесь підступними гірськими озерами.
Подорож на Верховину
Подорожуючи на північ від Ужгорода потрапляємо до села Кам’яниця, де встановлено пам'ятник першій маївці на Закарпатті, яка пройшла тут у 1899 році. А неподалік на горі височить гордий Невицький замок, який вперше згадується на початку ХІVст., як опорна база феодальної фронди проти королівської влади у боротьбі з Карлом Робертом замок переходить у володіння роду графів Другетів, які будують на місці дерев'яного замку кам'яний. У 1602р. замок переходить до власності Дьордя ІІІ Другета. Це викликало незадоволення трансільванських князів і в 1644р. Дьордь ІІ Ракоці зруйнував Невицький замок. До речі, саме тут у 1879 році з ініціативи місцевих властей, Ужанська лісова управа Австро-Угорської імперії заклала алею з липових дерев, спорудила фонтан з природним тиском води та обладнала оглядовий майданчик, на якому було встановлено пам’ятник відомому угорському вченому-садоводу Карлу Вагнеру. Трохи пізніше у 1924 році, було відновлено дерев’яні стріхи над вежами донжон і ронделла та очищено центральний дворик, на якому влаштовували театральні вистави, масові гуляння та весільні розваги. Як стверджує легенда, в середньовіччі, саме в Невицькому замку, за його неприступними стінами ховали від ока людського молодих наречених з відомих аристократичних родин. І це є одне з пояснень назви замку – замок невіст, Невістський замок. Можливо саме тому і притягує це місце сьогодні молоді щойно обвінчані пари з усіх кінців Закарпаття.
Після невеличкого гірського містечка ПЕРЕЧИН, ми звертаємо до Турянської долини, яка розташувалася на берегах мальовничої Туриці, тут ми і зупинимося у селі Турї Ремети, де знаходиться єдиний у світі пам’ятник листоноші, хороброму Федору Фекете. Як стверджує історія у ХІХ столітті у цьому селі проживав поважний чоловік, якого громада Турянської долини уповноважила виконувати високу місію, бути листоношею. Майже щодня з Турянської улоговини до Ужгорода, тодішньої столиці Ужанського комітату виходив Федір Фекете, аби отримати і розповсюдити листи та іншу важливу документацію серед жителів сьогоднішньої Перечинщини. Здавалось, що в цьому немає нічого звичного, якщо не врахувати той факт, що відстань від Туря Ремет до Ужгорода і навпаки, Фекете долав пішки з важкою сумкою наповненою важливою кореспонденцією. Протягом багатьох років листоноша долав карпатські гори і річки, не знаючи втоми, але одного разу, взимку, переходячи річку по кризі, трапилося непередбачене, тонкий лід не витримав ваги чоловіка тріснув і провалився Федор Фекете разом зі своїм цінним вантажем пішов на дно. Напружуючи останні сили він спромігся зняти сумку і викинути її на берег, а сам загинув у гірському потоці. На знак подяки і великої пошани, громада села Туря Ремети на власні кошти спорудила монумент відданому своїй праці листоноші. Цікавим фактом з історії Перечинщини є те що жителів одного з найбільших населених пунктів району – Туря Ремети, мешканці сусідніх сіл називають “жабляниками”. І дійсно якщо заглянути у меню одного з кафе села то тут можна побачити у меню традиційну для цього села страву... “жаблячі лапки”. Дивно, але як свідчить історія за часів нашестя Наполеона в селі були розквартировані полонені французькі вояки, які потім тут і залишилися тут назавжди створивши власні сім’ї і звичайно передавши свої французькі звичаї (зокрема, кухню) місцевому населенню.
Бажаючі відпочити в горах мають можливість звернути в напрямі до сіл Турічки та Лумшори, де серед букових лісів шумлять каскади гірських водоспадів, де до середини липня на гірських хребтах Полонини Руна лежать сніги, але незважаючи на таку чаруючу дикість природи туди можна дістатись на легковому автомобілі.
Через невеличке село Свалявка прямуємо до гірського перевалу з якого спускаємося у Свалявську долину (див. “Подорож до Середніх Карпат”), і вже у першому селі Оленьово можемо втамувати нашу спрагу мінеральною водою із цілющого джерела, а ось у селі Яківське, за бажанням ви можете смачно поснідати у місцевому закладі та спробувати себе у ролі кіннотника верхом на коні, відразу за рогом у вас є можливість скуштувати мінеральну воду іншого типу у санаторіях “Сонячне Закарпаття” та “Поляна”.
А нам час повертатись до містечка Перечин та їхати далі до Водороздільного хребта повз село Зарічово, де знаходиться етнографічний музей “Лемківська садиба” та Дубриничі з його лікувально-оздоровчим комплексом, далі потрапляємо до села Малий Березнй поблизу якого у невеличкому лісі, розмістився чоловічий монастир, де зберігається один оригінальних християнських раритетів тут же за бажанням і можливостями можемо подолати міжнародний кордон між Україною та Словаччиною, і далі до Європи.
Далі рухаючись по Ужанській долині, через Великий Березний, потрапляємо, до невеличкого карпатського села Соль, де знаходиться невеличка деревяна церква ХVІІІ ст., збудована у псевдобарочному стилі, не менш оригінальна, але вже бойківського типу деревяна церква Покрова 1761 році у селі Кострино, ще дерев’яні церкви знаходяться і в інших селах району Чорноголові, Буківцьові, Стужиці, Лубні, Ужку.
До речі перебуваючи на межі кордонів між Угорщиною та Польщею, Великоберезнянщина неодноразово ставала театром бойових дій. Найбільш це запам’яталося в історії за часів І-світової війни, коли російські війська воюючи з Австо-Угорщиною, захопили кілька гірських сіл: Волосянка, Ужок, Сухий, Гусний, Ставне і т.д. Саме тоді російські офіцери були щиро здивовані що за гірськими перевалами проживають такі самі споріднені словяни як і вони. Пізніше це знайшло відображення у “походних записах”, які стали цінними архівними джерелами для істориків.
Іншим не менш цікавим фактом є те, що районі села Княгиня, знаходиться унікальне місце, де впало на початку ХХ століття досить значне за своїми розмірами космічне тіло, метеорит. Про княгинський метеорит неодноразово писали провідні європейські газети, його частини зберігаються у багатьох музеях світу, до цієї місцевості споряджалися наукові експедиції. Ще й дотепер знаходяться сміливці які вирушають у пошук решток того, що нам віддав космос. Не менш цікавим є і те, що саме біля цього села знаходяться унікальні мармурові печери, а також ще більш втаємниченим є те звідки у такій віддаленій місцевості зявилося село із назвою Княгиня.
Мабуть найкращі місця, де взимку можна відпочити і тілом і духом, це гірськолижні турбази поблизу сіл Вишка та Щербин. На горі Красія, що отримала недаремно таку назву, до ваших послуг численні туристські будиночки, кавярні, мотелі, справжня гірська баня і звичайно смачна закарпатська кухня.
До речі, тут неподалік Ужоцького перевалу проходить найдовший залізничний тунель в Україні – Щербин-Сянки, що має 908 метрів.
А потім гірськими дорогами, серед карпатських лісів, через села Волосянка, Тихий, Розтока, потрапляємо до невеличкого Перехресного, де стоїть мальовнича деревяна церква 1641 року.
Неподалік селища Жденієво розташувалося ще одне місце відпочинку, де взимку діє спеціально обладнана лижна траса, якщо ви бажаєте змінити місце відпочинку то відправляйтеся у село Біласовиця, де на вас чекає взимку катання на лижах та тихі карпатські ночі влітку, які прикрасить відвідування монастиря у Тишеві чи кількох деревяних церков у Котельниці, Тишеві, Абранці.
До речі саме на території Воловецького району починалася європейська історія угорського народу. Кілька племен очолених вождем Алмошем, у 896 році перейшли через Верецький перевал (по долинi рiчки Латорицi) до Закарпаття та Панонiї. Саме про цей епізод, але у 898 році, згадує у своєму літописі відомий Нестор-лiтописець: "воевати на живущие волохи и словiни". А ось за хронiкою Анонiма, у 903 р. стався похiд угорцiв, під час переселення, на чолі з вождем Арпадом на Закарпаття і захоплення фортець Унг, Вари. У цей період наш край називався "res nullis" — нiчия територiя, або "terra indagines" — буферна зона.
Через село Нижні Ворота, проїжджаємо поблизу памятника на честь ліквідації кріпосного права, через ВОЛОВЕЦЬ, до Гукливого, де знаходиться одна з унікальних за своєю архітектурою деревяних церков XVIII століття. І не тільки ця храмова споруда є унікальною в цьому регіоні, далі побачимо дерев’яні церкви Міжгірського району у селах Розтока, Подобовець, Пилипець, В.Студений, Ізки, Келечин, Сойми. А який шукач пригод не чув про таємничий водоспад Шипот, біля якого щороку збираються численні туристські групи та проходить у липні світовий зїзд молоді, що є прихильниками напряму
Мінеральні джерела у Келечині, Річці, Соймах, Міжгірї славяться своїм лікувальним складом майже біля кожного з них стоїть санаторій чи будинок відпочинку. Ви бажаєте екзотики, то ж давайте помандруємо до села Річки, де виготовляють одяг з овечої шерсті аби взимку одягти на себе теплу гуню чи відвідаємо знамените “мертве село” Кужбиї, де живе лише двоє жителів та знаходиться невеличка деревяна церква.
І ось ми вже в МІЖГІР’Ї, трохи відпочинемо і зупинимося біля знаменитого 500-річного дуба, вип’ємо тут у невеличкому кафе запашну закарпатську каву, а вже потім через села Запереділля, Противень, Нижній Бистрий поблизу якого знаходиться Теребле-Ріцька гідроелектростанція з унікальною системою водопостачання через гірський хребет ми потрапляємо в місто ХУСТ (див. “Подорож до Середніх Карпат”).
До речі з Міжгіря пропонуємо вам повернути в напрямі села Синевирська Поляна далі в гори, де на території Синевірського національного парку розташувалося неймовірної краси “морське око” – найбільше гірське озеро України, утворене 10 тис. рокiв тому на висотi 989 м і має площу 7 га, де найбiльша глибина 27 м, а температура від +12° до +18°, тут водиться райдужна, струмкова й озерна форель. Тут же можна побачити “лінію Арпада”- залишки оборонної системи часів Другої світової війни, а вже потім відвідати на річці Чорна Ріка єдиний у світі музей лісу і сплаву.
Потім через мальовничі гірські перевали поїдемо до Колочави, де знаходяться одразу три деревяні церкви Св.Духа, ХVІІ ст., Св.Миколая, 1789 р., Св. Михайла, XVІІІ ст., окрім того саме про цю місцевість написав у своєму знаменитому романі “Микола Шугай, розбійник” чеський письменник Іван Ольбрахт. А попереду на нас чекає у селі Вільшани неймовірної краси “Закарпатське море”, яке розташувалося серед гір і букових лісів. Тепер треба зупинитися і помилуватися цією красою або покуштувати смачну воду з джерела Ракоці, керівника визвольного руху угорського народу проти австрійського панування. Ще трохи вниз по дорозі і ми потрапляємо у село Драгово, де крім знаменитого мінерального джерела, на лісовій поляні, знаходиться жіночий монастир ХІІІ ст. А ось у селі Данилово у центрі височіє псевдобарочна деревяна церква Св.Духа, ХVІІІ ст., майже схожі деревяні храми, збудовані народними майстрами знаходяться у селах Крайниково та Сокирниця.
Подорож до Закарпатської низовини
Подорожуючи на південь від Ужгорода через Тарновці з його реформатською церквою ХV ст. з квадратною апсидою. Повністю вона перебудована у 1835 р. в неоготичному стилі. В будові домінує у важких формах квадратна в плані башта-дзвіниця зі здвоєним неоготичним вікном на фасаді, або через Паладь Комарівці, де стоїть реформаторська церква ХІV ст., готичні стрільчаті перемички вікон якої збереглися на другому ярусі дзвіниці. Справа від входу ліпний барочний декор з напівстертою латинською передмовою, розташованою на контрфорсі. потрапляємо до “Західних воріт України” – це прикордонне містечко ЧОП з якого можна потрапити і до Угорщини, і до Словаччини.
Низинні райони також не обділені багатством гір – джерелами мінеральної води відвідати які можна в селі Тисаашвань, а вже потім поблизу села Косонь на вас чекають унікальні термальні води і наповнені ними басейни, після яких ваша шкіра омолоджується. Ви обовязково сюди повернетесь.
Ну ось ми дібралися до міста БЕРЕГОВЕ, де більшість населення розмовляє угорською мовою саме тут знаходяться найбільші винні підвали нашого краю, графський палац сім'ї Бетлен 1629 р. Одноповерхова споруда з простими фасадами і високим барочним дахом. Готель "Левиний двір" -- ХVІІст. Казино-ресторан "Золота Пава" ХХст., будинок жупанату - 1825р., не менш відомий міст через канал Верке, ХІХст.
На території сучасної Берегівщини, ще не так давно знаходилося величезне болото з досить страшнуватою назвою Чорний Мочар. Через недосконалість техніки його довгий час не могли пристосувати до потреб сільського господарства, але вже у 1878 році почалося інтенсивне осушення Чорного Мочара, що займав тоді 14 тисяч гектарів. Одним із його залишків тепер є Дідовське озеро, яке утворилося на місці колишнього болота та карєра і в наш час виконує роль місця відпочинку для мешканців нашого краю.
Берегівщина славиться своїми готичними храмами, ось неподалік розташувалося село Мужієво, де поряд із золотокопальнями знаходяться руїни готичного католицького собору ХІІІ - ХІV ст., тут чітко виділяється прямокутний неф, стрільчаті зводи. А ще до 20 років ХХ ст. на стінах виднілися залишки фресок. А вже далі кожен хто їде центральною вулицею села Бене не може не намилуватися реформаторською церквою ХІV ст. з барочним завершенням. Значна частина будови була знищена в часи походу польського князя Любомирського у 1657 р. Це один з найкращих архітектурних пам'ятників готичного стилю на Закарпатті. Трохи убік від центральної дороги знаходиться село Квасово, де видніються руїни Квасівського замку. Фортеця контролювала сухопутний "соляний" шлях і вихід із Боржавської долини. У ХVІст. власник замку Павло Мотузнаї неодноразово грабував місцевих селян і феодалів. У результаті цього угорський дворянський сейм у 1564 р. постановив зруйнувати замок, а майно власника конфіскувати на користь держави. І навпаки у протилежній стороні поблизу села Вари(Варієво) можемо побачити залишки Боржавського замку, тут за твердженням Аноніма до приходу угорців на місці с.Вари стояв дерев'яний замок Боршо, в якому жили підлеглі болгарського князя Салана. У 903 р. після триденної облоги ним оволоділи угорські племена. Пізніше на місці дерев'яної фортеці була збудована кам'яна кріпость, яка знаходилась у королівській власті. Після татаро-монгольської навали на Західну Європу у 1241-1243 рр. фортеця почала занепадати. Під час турецьких нападів на Закарпаття у 1566 р. він був зруйнований.
На виїзді з долини річки Тиса поблизу містечка Вілок виділяється памятник угорській революції 1848 року. Ще трохи і ми вїжджаємо до міста ВИНОГРАДІВ в центрі якого височить римо-католицька церква ХІІІ -- ХІV ст. Церква складається з трьох частин: ізольованої дзвіниці, нефу з яких органічно пов'язана апсида та північної частини. Головний портал оформлений профільованими валиками. В інтер'єрі велика стрільчата арка, яка відокремлює неф від хорів. Обидва простори мають хрестоподібне перекриття. А до того ми могли побачити у голубуватих відтінках палац баронів Перені ХІVст. – чотирикутна двоповерхова будова у стилі бароко на фасаді якої рельєфний герб сім'ї Перені.. Скульптурності будови надає бароковий дах із золотом, кутові вежі завершені барочними баштами. У стилі витриманий і парк, і господарські будівлі. Неподалік неї монастир францисканців ХVст. тут знаходилися рештки Св. Капістрана. Будова витримана у ранньому стилі бароко. Біля підніжжя Чорної гори побачимо залишки Виноградівського замку Канків. Вже в ХІ ст. тут стояло укріплення, яке пізніше у ХІІ-ХІІІст.ст. угорські королі звели до статусу королівського замку Канків (прізвище одного із власників замку в ХІІІст.). У 1307 р. угорський король Карл Роберт дарує замок біхарському жупану Барші. У 1399 р. Жігмунд І дарує фортецю барону П.Перені. На місці дерев'яного укріплення новий хазяїн зводить кам'яну кріпость, яка повина була "зміцнити могутність держави, забезпечити мир і спокій для дворян, щоб вони могли жити без страху", як сказано від 5 листопада 1399 р. У ХVст. барон Перені передає кріпость ченцям-францисканцям, які перетворюють його в монастир. Через століття в 1556 р. в період реформації один з нащадків барона Перені стає протестантом і виганяє католицьких монахів зі своїх володінь Проти Перені виступив загін королівський військ Австрійської імперії, під командуванням генерала Текелеші, який штурмом оволодів фортецею у 1566 р. Під час цього замок був зруйнований. пізніше його будівлі неодноразово захищали дворян від селянських повстань
Готичні храми Виноградівського району чи не єдині спостерігачі історії, ось потрапляємо до села Чорнотисово, де можемо відвідати католицьку церкву ХІІІст., з елементами романського стилю. На нефі церкви фрески ХVст., схожі із розписами в Горянах, Кідьоші. Суттєвим моментом є те, що всі фігури на фресках без голів (вони забілені). Не менш древній храм у сусідньому селі Дюла – реформатська церква ХVст., оздоблена частково у стилі бароко. Готичні форми реберного перекриття, а у ХVІІІ ст., храм був перекритий кессоним перекриттям. Ще один оригінальний витвір зодчих середньовіччя знаходиться у селі Бобове – реформаторська церква з елементами романського стилю. Збудована у 1230 р., готична церква зального типу з квадратною вівтарною частиною, покрита двоскатною або чотирискатною стріхою, без башти, схожа більш на житловий будинок з каменю.
Щоб ознайомитися ще з однією фортецею достатньо від’їхати трохи далі у напрямі до селища Королево, де стоїть замок Нялаб. Саме тут на місті старого слов'янського городища угорський король Іштван V наказав збудувати королівський мисливський будинок, на місці якого у другій половині ХІІІ ст. угорський король Бейла ІV закладає кам'яний замок для укріплення кордонів держави. У 1378 р. Лайош І подарував замок румунському воєводі Дразі. У 1405 р. замок був переданий роду баронів Перені. У 1514 р. селяни-повстанці із королева напали на фортецю, де знаходилася дружина барона Перені, але потерпіли невдачу і відійшли в гори. У 1661 р. на замок напали турки, але взяти не змогли. Після антигабсбургської змови за наказом імператора Леопольда І замок було зруйновано за те, що його господарі підозрювалися в участі у змові
Подорожуючи Виноградівським районом будьте уважні тут кожний клаптик переповнений історією і цікавими подіями. Наприкінці І тисячоліття до н.є. на цю територію відбувся прихiд гето-дакiйських племен (фракiйцiв). Даки розгромили кельтiв, якi вiдiйшли до Нiмеччини. Власне, даки будували поселення на високих берегах рiчок, ці укріплення iснували на випадок вiйни i для охорони торгових шляхiв (закарпатська сiль на той час мала велику цiннiсть), а в самих городищах жили тiльки охоронцi. Але легiони римського iмператора Марка Ульпiя Траяна (98-117 р.) розгромили дакiв, і зруйнували городище на Виноградівщині в селі Мала Копаня. До тепер археологи знаходять тут унікальні речі, через які потроху розшифровують історію.
Не менш цікавим фактом було те що саме тут було знайдено сліди діяльності найдавнішої людини на території України та Центральної Європи, яка зявилася 1 мільйон років тому поблизу Королева.Далі мандруючи з низовини в напрямі Боржавської долини, поблизу Виноградова за бажанням відвідайте страусину ферму та старий водяний млин у Ком’ятах, або ж сідайте на єдину діючу вузькоколійку “Карпатський трамвай” і мандруйте нею до Іршави, де вже пересідайте на автотранспорт аби побувати у гірських Імстичевському, Приборжавському та Дубрівському монастирях або ж відвідати деревяні церкви в селах Дешковиця та Локіть. А для любителів оригінального запрошення на купання в чанах з мінеральною водою на базі відпочинку в селі Осій, що знаходиться в урочищі Зачарована долина. Бажаючі порибалити мають таку можливість в селі Горбок, де проходять чемпіонати України по ловлі карпових.
Якщо мандрувати далі Боржавською долиною ми потрапимо в село Довге(див. “Подорож до Середніх Карпат” ).
А якщо повернутись в долину через села Вільхівка, Широке до села Рокосово, то можемо побачити величний монумент - Красне поле, це місце військової битви, що відбулася 15 березня 1939 року за часів Другої світової війни, а вже потім ми потрапляємо до міста ХУСТ. (див. “Подорож до Середніх Карпат” ). |
