Шлях повз Тереблю, комунікабельний шофер, Тереблянське водосховище, підйом до озера, диво Синевиру, ще дерев’яні церкви, але…, по підвісному місточку – до мінерального джерела.
Я знов тут, і продовжую серію записок про Закарпаття. Ті краї, де ми були, зачепило повінню менше, або й майже обійшло. Поставлю й фотоальбом “Синевир”: дивіться, яка краса!
Серед наших екскурсій була й запланована поїздка до недалекого Синевиру. На таксі дорога в один кінець – біля години, а шофер – цікавий дядько, який розповідав про те, що проїжджали і “за життя”. Цей знайомий нашого господаря звично возить туристів, і добре знає все, що їх зазвичай цікавить. Ми їхали мальовничою і досить непоганою дорогою повз сіла та ліси. Перша зупинка на шляху туди була біля Теребовлянської греблі, яка утворює чимале водосховище. Водоспаду ми не застали (вода не така висока), але помилувалися бірюзовим дзеркалом (так виглядала навіть проточна вода) та зеленими берегами в квітках, стіною ліса на протилежному березі.
На під’їзді до Синевирського заповідника серйозні охоронці взяли з нас по парі гривень “вступного”, але ми ще кілька хвилин їхали по однойменному селу. Наскільки нам розповідав пан Іван, там теж люди здають житло туристам. Перед підйомом на цю унікальну перлину – прохолодне озеро, яке розлилося посеред гір, не маючи суттєвих ані притоків, ані витоків – гарна сувенірна розкладка (на звороті ми нарешті купили собі дерев’яні вироби – є там дійсно оригінальні) та веселе колесо хлюпає потічком.
Ми піднімаємося далі пішки (шлях не дуже крутий), часто користуючись фотоапаратами – то маленька смерічка стоїть навшпиньках над самим потічком, то якийсь акведук показався. То джерельце, то лавочка цікава, то хатка. А яка колонада старих смерек! Який кучерявий смерековий підлісок! За півгодинки ми виходимо до озера. Погода гарна: сонечко визирає з-під високої прозорої пелени, приємний вітерець. Людей немало, але – не натовпи, й цілком можна трохи вбік відокремитися, послухати природу. Таблички розповідають про тутешню флору й фауну, а ось і фауна: упс, це просто песик, а далі – коники, що катають навколо озера охочих. Але нам наразі цікавіше самим походити, заглядаючи куди заманеться, зупиняючись, де щось притягло сфоткати. Синевир – чистий, береги – майже (смітничок вистачає). Знову розкладка, продають і карпатські чаї (різні набори трав за 15 грн. за чималенький кульок). Потягло димком з колиби – шкода, що ми ще не голодні. А ось закохані Синь і Вир вирізьблені з місцевих смерек. Мала вивчає у їх підніжжя пуголовків Десь далі плещеться рибина. Повітря – аж дзвенить!
Шкода йти. Спускаючись вниз, обговорюємо, що варто “поставити на чергу” майбутніх відпочинкових поїздок вилазку в подібні місця, щоб жити прямо на узліссі, щоб смереки заглядали просто у вікна. Тепер, через дві годинки прогулянки, вже облизуємося на спогади про шашлики. Але на виході (в кафешці) їх треба чекати, а ми ще хочемо дещо подивитися засвітло на зворотньому шляху.
Це, зокрема, ще пара дерев’яних церков. Ось вони, пройти до них наче можна. В будинку біля першої якійсь чоловік не зміг пояснити, як храм називається (взагалі людина дуже була стомлена), поблизу другого – взагалі нікого. Стан церков – непоганий, на першій – нові двері, галереї, нова обшивка дзвіниці. Але, гм, виглядає як шматок євроремонту. Чому б не підтемнити свіже дерево хоч трохи, нащо цей світлий лак? Зачинено, нема ніяких табличок, крім як… Ага, ясно: ось картинка, хто є істинні християни, а хто – розкольники та інші відпалі засихаючи гілки. А ось суворе нагадування, без чого не можуть заходити жінки. Я б не зайшла. Але вже й не надто хочеться… Рада за ці церковні будівлі, які живуть. Хто б їх не підтримував-доглядав – дякую за це тим людям. Про те ж, як ці храми використовують – буду говорити в іншому місці.
А нас чекає ще мінеральне джерело. Ми, чесно кажучи, не є особливими цінувальниками-любителями мінералки (по мені – так найкращій напій, це той, де кава), а от поекстремалити, переходячи підвісним містком (довжиною метрів 40-50) через гірську річку (кілька метрів вниз, холодна течія, крупне каміння) – цікаво. Мало того, що він качається, так дроти-поручні – місцями іржаві та колючі, часом опускаються надто низько. Ага, й частину дошок якісь слониські вже підломили. Особливо адреналінно – розминатися із зустрічними. Донька туди йшла з опаскою, і спершу – за руку. Але за руку двом йти важче, ніж кожному, перекидаючи свої дві руки на наступну дротину. Гм, а як же назворот з наповненими пляшками?
Перейшовши до джерела (вид не вражає, смак води теж, але напевно я просто – не любитель), більше роздивляємося краєвиди. Повертаємося на місток фоткатися. Мала освоїлася, й побігла містком. Добре, що я – неполохлива мама. Підійшов чоловік з сумкою, ми зробили ще пару фоток. Місток назад сприймався вже не крутим атракціоном, а родзинкою мальовничого пейзажу.
Подих заліснений гір та веселі перекати річок, довгі години спокійного дослідження природи, зацікавлений огляд історичних пам’яток, а часом – жваві розмови з місцевими – це для нас найкращі фактори оздоровлення, а випити можна (під настрій) й домашнього винішка пана Івана, ввечері біля каміну, роздивляючись зафотографовану нашу подорож до Синевиру, та редагуючи фотки для НП:).
Джерело “Народна правда”