«Без провини, світ причинний Знову кличе в мандри нас…» мандрівка на полонину Руну
Не дивлячись на хорошу сонячну погоду, вітер дме напрочуд сильно погрожуючи скинути нас із краю прірви. Небо, ніби розкинуте на безкрайній шматок скла дивувало формою власних хмар – абсолютно гладких внизу і кудлатих згори. А краєвиди, що відкривалися згори годі й намагатися – це можна і потрібно тільки бачити. Але про все у порядку черги…
Забравши речі із табору поблизу села Лумшори, біля водоспаду «Партизан» (або, як його називають місцеві, «Давір») вирушаємо у дорогу, що бере свій початок біля одного з місцевих санаторіїв. Шлях не можна назвати важким, але, із часом, розумієш, що і надто легким він не є. Ґрунтова дорога постійно веде вгору, подекуди виводячи на невеличкі галявини, повні ягід, або ж виринають із лісу аби відкрити гарний краєвид для очей мандрівника.Тим часом підйом набирає сили і йти стає все складніше. Потроху замислюєшся над тим, чи варта гра свічок. Аж раптом, минувши близько п’яти кілометрів шляху – половини відрізку до вершини, дорога виводить нас прямо до озера, названого «Комсомольським».
Тут, за традицією, привалюємось перепочити, витягаємо пляшки з водою, фотоапарати, сміємося з розповідей про нелегалів, які подекуди пробігають між кущиками у цих місцях. Вирівнявши дихання продовжуємо підйом, поступово відмічаючи той факт, що ліс переходить у поодинокі дерева які змінюються кущами. Тут на нас чекала несподівана «перешкода» – зарості чорниці (по-місцевому «яфини»), які вкривають схил на шляху. Доводиться застрягти ще на певний час, даючи собі обіцянку на зворотному шляху надолужити пропущене. Вириваємось на вкриту плитами дорогу – «бетонку», що колись слугувала радянським військовим, які обслуговували законсервовану у наші дні ракетну базу на вершині. Йти стає значно легше, головне – не потрапити ногою між плит аби не застрягла. Поволі відкриваються все гарніші пейзажі від яких перехоплює подих і хочеться навчитись бодай базовим навичкам польоту.
Пройшовши дорогою далі, сягаємо пасовиська – Полонини Руни (Рівної) на якій саме гуляє табун коней. Із верхньої точки відкривається навдивовижу гарний вид і у такі моменти починаєш розуміти для чого потрібна дорога фототехніка. Падаєш на траву і заплющуєш очі – тільки ти і природа.
Це вже згодом доведеться полазити залишками бетон споруд, звернути увагу на хрест, що традиційно височіє на горою та купу інших деталей, які можна помічати щоразу, бо тут немає чогось постійного, Сама погода квапливо змінює власне обличчя, закидаючи групу людей грозовими хмарами і, за мить, пестячи їх вільним сонячним промінням…
Кирило Воротинцев, матеріал та фото автора
м. Ужгород, Турінформ Закарпаття