Гуцульський смак та гуцульщина – це стан душі жителів українських Карпат, з характерною культурою та звичаями, де скрізь найвищі гори, народна музика, добра та смачна їжа, теплий одяг, дерев’яна архітектура.
Здавних часів карпатські гуцульські села славились своїм умінням не лише виживати у горах, смачно готувати, але й вишивати, вирізати з дерева, переробляти вовну та виготовляти теплий одяг для побуту, а їх пісні та танці, відрізняють та підкреслюють їх культуру, серед жителів інших територій Карпат та країн. Створюючи свій неповторний гуцульський смак.
Що потрібно знати про гуцулів? Це етнографічна група, що проживає у Карпатах: Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області України (Верховинський, південна частина Косівського й Надвірнянського районів Івано-Франківської області, Путильський та південна частина Вижницького району Чернівецької області й у більшій частині Рахівського району Закарпатської області).
Територія Гуцульщини в Україні — 6,5 тис. км². На півночі Румунії — проживають мармароські та південно-буковинські гуцули.
Туристично інформаційний центр «Турінформ Закарпаття» зібрав для Вас ТОП 10 гуцульських скарбів, що варті вашої уваги. Отже, яким є Гуцульський смак?
Гуцульський танець – аркан
Танець аркан – поруч з іншими традиціями, гуцульськими піснями та танцями, що відрізняють і підкреслюють їх культуру, серед народів різних країн, чітко окреслює ареал проживання гуцулів.
За давніми переказами, вперше гуцульський танець Аркан виконали чоловіки, що зійшли з гір. Але дівчата теж його танцюють, не так швидко та з менш складними елементами. Коли вони приходили на полонину, приносили їм їсти, а чоловіків не було, вони танцювали навколо ватри.
Аркан ритуальний танець, танець очікування, що мав виконуватись досконало. Його завжди виконували просто неба. Якщо чоловік не вмів його танцювати, чи робив це погано, його не брали до компанії хлопців, а дівчата на таких навіть не дивились, не зважаючи на залицяння. Аркан це танець, де чоловіки демонструють свою силу, дисципліну, спритність та майстерність. Цей танець виконується лише під живу музику, тут приховані елементи медитації та містики, це можна відчути, якщо налаштуватись на хвилю живого ритму та увійти у своєрідний транс.
Після вдалого виконання танцю, хлопець отримував право не лише танцювати в колективі, але й носити бартку (гуцульський топірець), носити черес (широкий пасок), він ставав потенційним опришком.
Гуцульска бриндзя
Бриндзя – овечий сир бриндзя (саме так, це автентична назва сиру у гуцулів) та продукція вівчарства загалом завжди була однією з головних страв, а сьогодні це не від’ємний атрибут гуцульської кулінарії українських Карпат.
Характерні властивості гуцульської бриндзі – вона виготовляється всього 120 днів у році, традиційно на висоті понад 700 м над рівнем моря) збережена пів тисячолітня історія технології виготовлення робить його унікальним за своїми смаковими властивостями та ставить на вищий рівень світової ієрархії сирів.
Секрет смачної бриндзі простий, вона має бути в міру посолена, якщо пересолити — то в результаті матиме гіркуватий смак , якщо недосолити — бриндзя просто зіпсується.
Еталону смаку бриндзі нема, адже у різних вівчарів виходить різний сир, і звісно, різна бриндзя. Раніше гуцули витримували бриндзю до року, вони закладали її у дерев’яні бербениці, та споживали протягом року до наступного сезону. Цікаво, що через пару місяців вона змінює смак та набуває специфічної гостроти. Для того, аби бриндзя набула цієї виразності, треба правильно зробити сам сир — інакше вона замість необхідної пікантності отримає різкий запах і смак. Сьогодні, бриндзя здобуває собі всесвітню славу, через відомий фестиваль у Рахові та отримала свій географічний захист назви.
Бриндзя найулюбленіша їжа гуцулів та обов’язковий компонент для понад 30 страв. Вона наділена, життєдайною енергією, яка потрапила до неї із соком понад 60 лікарських трав, що збагачують флору Карпат. Вона дуже корисна, адже підвищує імунно-захисні функції, збагачує організм кальцієм та іншими мінеральними добавками. Справжній гуцульський смак, що доповнить кулінарію.
Гуцульска кухня – бануш
Бануш – гуцули кажуть саме бануш, хоч дехто каже банош, це гуцульська страва із вершків та кукурудзяною муки. Це невід’ємна частина життя та справжній гуцульський хліб. Це дуже поживна та калорійна страва. Вівчарі, що працюють на полонині, через різні завдання, ніколи не мають часу, навіть на те, що б повноцінно поїсти. То ж з’їдають бануш вранці і до вечора достатньо сил.
Справжній бануш готують лише на відкритому вогні, та лише чоловіки, та лише дерев’яною ложкою, помішуючи принципово за годинниковою стрілкою. Додають до банушу лише гуцульську бриндзю. Все. Бриндзя це не лише сир, але й спеція, молодий сир додасть банушу солену нотку.
Обов’язково знайдіть місце, де готують правильний банош, замовте лише одну порцію, більше нічого не беріть. Бануш – не гарнір, це повноцінна страва. А правильний бануш, це шедевр гуцульської кулінарії. Вам достатньо зїсти 200-250 г ніжного, свіжого банушу, який тане у роті, що б почувати себе ситим на день. Рецепт банушу.
Гуцульська писанка
Гуцульська писанка – древня традиція гуцулів українських Карпат, унікальна технологія декорування яєць. Їх писали в останні тижні до свята Великодня, це робили люди, що звались писанкарями.
Якщо уважно переглядати гуцульські писанки, то вони вражають своєю різноманітністю мотивів. Як правило візерунки на писанках мають чітку схему розміщення, гуцули наче картографи на яйця носили полюси, екватор та меридіани, та на основі цих контурів будували основні композиції.
Декорування писанок передбачало геометричні форми, що вражає своїм багатством, оригінальністю. Ці візерунки відображали сонце, зірки, блискавки, хмари, поля, грудки ораної землі, смуги борозни. Кожен символ мав своє значення, відображав певне явище природи, землеробство та господарювання гуцулів. Це певний код, що могли прочитати лише жителі гір – гуцули. Це справжні шедеври гуцульського мистецтва.
Коломийка
Коломийка – це короткі співанки, що складаються з 14 складів, так звана коломийкова строфа, що відомі вже з XV ст. перший відомий запис коломийки зроблено у XVIII ст.
Відомо понад 30 тисяч коломийок, які розкривають красу, чистоту, почуття, жарти, життя людей, вуличні спостереження, узагальнення та інші аспекти побуту гуцулів.
Історія про походження коломийки каже, що слово походить від назви Коломия, а інша версія припускає, слово означає позначення пісень, які супроводжували гуцульський танець – коломийку, основною фігурою якого було коло.
Кептар
Кептар – старовинний одяг гуцулів, короткий, безрукавий кожушок, що вдягався поверху натільного одягу. Кептар, це справжня народна майстерність декорування та прикраса побутових речей, що своєю красою та вишуканістю справляє враження на дослідників та митців. Гуцульський смак відрізняєтья від різних територій проживання гуцулів у Карпатах.
Практичний у побуті, легкий та зручний кептар виконував різні функції, як то зігрівав у холоді, так і показував статус господаря, прикрашають, додають їй поважності.
Що б виготовити справжній гуцульський кептар, треба декілька тижнів працювати з шкірою, оздоблювати його, набиваючи металевими бляшками, намистами. Майстер швидко може скроїти кептар, але на прикрашання йде багато часу. Рисунки, з чіткою симетрією, притаманною гуцульській вишивці, малюють на папері, а потім переносять на шкіру.
Кептар, це характерний гуцульський модний етнографічний елемент, що формує чітку ідентичність. А ще, дуже теплий,стильний, зручний компонент гардеробу, що вже давно вийшов за межі побутового елементу ужиткової культури. Носили такі кептарі як чоловіки, так і жінки.
Гуцульська трембіта
Трембіта – це сакральний музичний інструмент, який для наших предків був єдиним засобом зв’язку пастуха з селом, це автентичний символ комунікативності та спілкування гуцулів. Завдяки звукам трембіти гуцули знали, де знаходиться пастух та отара, це був сигнал про небезпеку, трембіта сповіщала про вихід овець на полонину, відхід на той світ чи народження в сім’ї дитини. Трембіта запрошувала на весілля, з нею колядували. Найдосвідченіші чабани навіть передбачали погоду. Кажуть, особливо добре інструмент відчуває дощ та грозу.
Гуцули кажуть,що для виготовлення трембіти треба обрати хорошу смереку, бажано громовицю ( тобто дерево, в яке влучила блискавка). Термін виготовлення трембіти складає близько 2-х років, а вік дерева з якої роблять трембіту повинен бути 120—150 років. Читайте більше на сторінці: Трембіта.
Гуцульський топірець
Гуцульський топірець – гуцули його звуть бартка. Це невелика сокира, що має вузький ніс з маленьким обухом, з доволі довгим держаком.. Слід відзначити, що справжні гуцули ніколи не виконують танці без топірця, це все одне, що танцювати гопак без шаблі. Це ритуальний символ та душа гуцулів. Він має свій гуцульський смак та колорит.
Топірець виконував різні функції, що виникали в залежності від потреб та специфіки проживання в умовах гір. Ходити по горам без підручної палиці складно, топірець полегшував цей процес, якщо була потрібна невелика сокира, що б прорубати прохід у лісі, топірець був у нагоді, він захищав гуцула від дикого звіря та розбійника.
Гуцульський ліжник
Гуцульський ліжник – гуцульська ковдра, це ткані вироби, з виготовляють з овечої вовни, що мають пухнастий ворс з обох боків, з характерними візерунками. Вони мають широкий вжиток у побуті гуцулів, ними вкривались під час сну та накривали ліжка для краси, стелили на лавиці, стелили під ноги, що б було тепло сидіти. Ліжник виготовлявся виключно з натуральної вовни, через це він трохи «кусається», але він теплий, корисний та гарний, ще й виконує функції природного масажу, покращує самопочуття.
На Закарпатті, у селі Кваси проходить традиційний фестиваль – Барви карпатського ліжника.
Гуцульський кінь
Гуцульський кінь – це аборигенна порода свійських коней, що поширена у ареалі гуцулів та належить до світового генофонду, з 1979 року ця порода отримала статус реліктової та є під охороною. Історики знайшли перші згадки про гуцуликів з початку XVII ст.
Сотні років гуцули розводили цих коней, в сурових гірських умовах, окремо від інших коней, через це дана порода надзвичайно витривала. Незважаючи на малий зріст коней, це дуже витривала тварина, стійка до різних хвороб, що здатна жити, харчуватись та розмножуватись під відкритим небом цілий рік.
Гуцульський кінь володіє унікальними здібностями, при хорошій швидкості долати гірські стежки під нахилом, переступаючи через перешкоди. Щоденно здатні долати відстань по 50-60 км, при цьому можуть перевозити до 150 кг вантажу, самі конці гуцульської породи допомогли в будівництві обсерваторії на горі Піп Іван у 1930-х роках.
Туристично інформаційний центр “Турінформ Закарпаття” продовжує знайомити Вас з життям та побутом жителів краю, у подальшому буде підготовлено матеріал про культурні аспекти бойків, лемків, угорців та інших етногруп, що компактно проживають на території Закарпатської області.