Погляньте на численні фотографії нашого міста, надруковані у туристичних довідниках, буклетах, журналах, і зверніть увагу на те, як багато серед них нічних, завдяки тому, що Ужгородські ліхтарі давали світло.
Освітлений Ужгород і справді неймовірно гарний, причому будь-якої пори року. А неповторного шарму додають йому вуличні ретро-ліхтарі, що теплим жовтуватим світлом підкреслюють архітектурне обличчя міста. Без них важко уявити собі пішохідну частину Ужгорода, та були часи, коли він жив у суцільній темряві, а темної пори вулицями ходили люди зі свічками.
Ліхтарі, що освітлювали вулиці й площі нашого древнього міста, мають багату історію, котра сягає аж 1852 року. Як описує Петро Сова в книжці “Прошлое Ужгорода”, саме 6 січня 1852 року був влаштований “любительський спектакль”, гроші від якого пішли на закупівлю 12 вуличних ліхтарів (тоді їх називали канделябрами). Автор зазначає, що міська управа на той час уже й сама планувала зробити перший крок у напрямі освітлення міста, оскільки в бюджет Ужгорода на 1852 рік на ці потреби було закладено 400 флоринів сріблом. Слід розуміти, що перші ужгородські світильники булигасовими, принаймні Петро Сова трохи далі писав, що з плином часу кількість таких канделябрів збільшилася до 130, а витрати на освітлення міста становили 6 тис. австрійських корун на рік. На жаль, це письмове джерело не містить інформації стосовно того, який вигляд мали перші вуличні ліхтарі, де вони розміщувалися та звідки були привезені. Але ми можемо припустити, що в Ужгороді був ліхтарник, котрий щовечора піднімався драбиною до кожного світильника і запалював ґніт.
У той час, як наше місто освітлювалося гасовими канделябрами, інші переходили на економніші газові ліхтарі. Львівські й київські дослідники стверджують, що цей вид вуличного освітлення був не дуже зручним, оскільки не давав яскравішого світла, а ще постійно лякав перехожих довгими язиками полум’я, які час від часу раптово виривалися зі світильників. Але зеленувате, дещо містичне вуличне освітлення можна було побачити у Львові ще довго: навіть по війні там подекуди застосовували газові ліхтарі, а кілька їхніх опор залишилося в місті Лева й до сьогодні.Ужгородські ліхтарі
Ужгород оминув цей проміжний вид вуличного освітлення, одразу змінивши гасові ліхтарі на електричні. Перший міський голова Петро Сова у книжці “Прошлое Ужгорода” писав, що конкурс на будівництво електрозаводу міська управа оголосила ще 1893-го, та фірма “Електра”, з якою було укладено договір, збанкрутіла, затягнувши ідею електрифікації міста на кілька років. Лише 30 травня 1902 р. міська управа та акціонерне товариство “Ужгородська меблева фабрика” підписали договір, за котрим місто надавало фабриці 40-річну монополію на електрифікацію приватних будинків, громадських установ, заводів тощо, натомість товариство зобов’язувалося закупити ліхтарі та забезпечити вуличне освітлення Ужгорода. Незабаром вулиці й площі міста, а також деякі громадські установи освітлювалися ззовні 178 світильниками, які горіли від сутінків до півночі, а потім переключалися на економний режим, тобто з двох ламп працювала тільки одна.
Добре пам’ятає ці “економні” світильники Наум Рєпкін, людина, котра понад 40 років керувала комунальним підприємством “Міськсвітло”. Наум Захарович розповів нашій газеті, що зайняв свою посаду далекого 1964 року. Ужгород тоді не міг похвалитися яскравим вуличним освітленням: центр освітлювався сяк-так (видно, в ті часи не дуже переймалися естетичним виглядом світильників, оскільки більшість із них нагадувала металеві парасольки, з яких стирчала звичайна лампочка), на вулицях домінували дерев’яні стовпи, і лише нинішня набережна Незалежності ще з чехословацьких часів мала 14 гарних високих металевих опор, але й ті давно втратили свою основну функцію через те, що липи підросли і зовсім закривали світло (пізніше ліхтарі зробили коротшими, замінивши верхівки). На той час Ужгород освітлювали всього 700 лампочок розжарювання, які дуже швидко перегорали, оскільки електроенергія для освітлення вулиць бралася з міських електромереж, в яких пізно ввечері виникала перенапруга. Першим завданням “Міськсвітла” було замінити на вулицях – в’їздах до міста (нинішніх Собранецькій, Гагаріна, Другетів тощо) старі дерев’яні стовпи з лініями електропередач і світильниками на нові. Наум Захарович згадує, що тоді йому довелося витримати непросту боротьбу з проектними організаціями та іншими установами, які планували встановити на цих вулицях бетонні опори заввишки 11 метрів. Кожна з них важила 1 тонну, містила в собі 200 кг металу й мало того, що була важка та небезпечна при аварійній ситуації, так ще й невимовно псувала загальний вигляд вулиці зі старовинною архітектурою. Директор “Міськсвітла” запропонував узяти ті 200 кг металу і виготовити з них елегантні металеві опори – мовляв, так буде й економніше, і гарніше. Таким чином Ужгород замість запланованих бетонних “домовин” отримав 150-кілогра-мові металеві опори, які довгі роки вірою та правдою служать ужгородцям.
Своїм прагненням до естетики та збереження архітектурного обличчя міста Ужгород заслужив проведення Всесоюзної світлотехнічної конференції з питань естетики зовнішнього освітлення, яка відбулася в нашому місті 1976 року. Тоді до нас з’їхалися фахівці з Середньої Азії, Владивостока, республік Прибалтики, Москви, Ленінграда тощо й усі в один голос захоплювалися тим, як нам із такими маленькими можливостями вдалося за 10 років зробити таку велику справу. Так, були проведені масштабні роботи в історичній частині міста з метою “сховати” електричні кабелі під землю, аби вони не псували її зовнішній вигляд. Коли Наум Захарович уперше заговорив про таку необхідність, мотивуючи її тим, що за кордоном саме так і роблять, йому відповіли: більше він за кордон не поїде. Але керівникові “Міськсвітла” все ж удалося переконати фахівців, що електричні кабелі слід провести під землею разом із новими водогінними трубами й теплотрасами, котрі в той час якраз прокладалися містом. На жаль, ця хороша ідея з часом призвела до перебоїв з освітленням міста, адже часто під час ремонтних робіт недобросовісні працівники, риючи екскаваторами землю в місці аварії, рвали електричні кабелі. Наум Захарович багато років намагався спонукати місцеву владу до прийняття рішення, яке б зобов’язувало винуватців пошкоджень електромереж нести за це відповідальність і за власні кошти відновлювати електропостачання, але так і не був почутий.У 80-ті роки минулого століття “Міськсвітло” почало займатися і декоративним підсвіченням зелених насаджень та будівель. Старожили повинні пам’ятати, як гарно вночі підсвічувалися шароподібні кущі перед будівлею нинішньої ОДА, – це організація Наума Рєпкіна проклала серед гілочок люмінесцентні зелені, червоні й голубі лампочки, які підкреслювали грамотний ландшафтний дизайн теперішньої Народної площі. Намагалися в ті роки підсвітити й Кафедральний собор, але нововведення трималося недовго – Науму Захаровичу пригрозили, що за пропаганду релігії позбавлять партквитка й виженуть з роботи, тож буквально через кілька днів собор знову поринув у темряву. Ідеєю декоративного підсвічення керівник “Міськсвітла” захопився у Москві, куди він поїхав разом із тодішнім міським головою Миколою Руснаком, аби попросити допомоги з відновлення ужгородських вулиць після проїзду танкових військ, які прямували на Прагу. Наум Захарович добре пам’ятає, як танки нищили все, над чим довгі роки працювало “Міськсвітло”. Багатотонні машини не лише час від часу наїжджали на опори, вони ще й “нанизували на гусінь дорожнє покриття, зав’язуючи прокладені під землею кабелі в бантики”. У Москві допомогу таки виділили, лише попросили в заяві не згадувати про танки, а написати, що кошти потрібні “у зв’язку зі стихійним лихом”. Зі столичного “Міськсвітла” керівник комунальної служби привіз і прожектори, які кілька днів підсвічували Кафедральний собор. Після першої невдалої спроби було вирішено підсвітити школу № 1 та обласну філармонію так, аби ці споруди гарно відображалися в річці, потім настала черга будівлі ОДА та інших. Планувалася також підсвітка мостів, яка мала доповнюватися святковою ілюмінацією, але ця ідея так і не була втілена в життя.
До речі, багато хто з туристів та навіть ужгородців думає, що ретро-ліхтарі в історичній частині міста залишилися нам ще з довоєнних часів. Насправді ж їхнє встановлення також є ідеєю Наума Рєпкіна, тодішнього директора “Міськсвітла”, котрий завжди мріяв про те, аби Ужгород мав унікальні за виглядом світильники, що підкреслювали б архітектурну красу його вулиць. Для того, щоб вивчити досвід інших старовинних міст, Наум Захарович навіть поїхав до сусіднього Кошице, вузенькі вулиці якого прикрашали гарні, виконані методом художнього литва ліхтарі. З одним таким світильником, подарованим словацькими колегами, Наум Рєпкін ще в кінці 80-х років минулого століття прийшов до ливарного цеху ужгородського заводу “Турбогаз”. Разом із тамтешніми модельєрами та ливарниками, він вигадав й обрав найкращий варіант класицистичних вуличних ліхтарів, які вже незабаром почали випускати на заводі. Пішохідну частину міста було вирішено прикрасити ліхтарями, закріпленими на стінах будинків за допомогою кронштейнів, пішохідний міст і прилеглі площі – світильниками на опорах. Фахівці довго підбирали й освітлення, яке би пасувало до цих ліхтарів. Біле було надто яскравим і просто засліплювало перехожих, тож підлеглі Наума Захаровича вирішили встановити натрієві лампи, які давали “теплий” жовтий потік світла. Він не засвітлював верхні поверхи старих будівель, а навпаки, підкреслював їхні обриси, робив загальний вигляд міста старовинно-таємничим. Ужгородські ліхтарі так сподобалися людям, що незабаром їх у “Турбогазу” почали замовляти Москва, Харків, Ялта й інші міста. Та, на жаль, ці світильники мали непросту долю. В часи, коли магазинчики на перших поверхах історичної частини міста почали реконструюватися, ліхтарі також зазнали змін. У кращому разі їх просто перефарбовували в тон магазину, в гіршому – вони безслідно зникали. Скільки Наум Захарович не звертався до відділу архітектури з проханням прийти до власників магазинів і з’ясували, куди зникло майно “Міськсвітла”, все було марно – світильники продовжували зникати. Так сталося й під час реконструкції приміщення в колишньому Будинку легіонерів на розі вулиць Духновича й Корзо. Після того, як цю будівлю перетворили на банк, з її фронтону кудись поділися й 3 ліхтарі. Коли ж Наум Захарович прийшов до дирекції банку і попросив пояснень, йому відповіли, що винні робітники, котрі займалися ремонтом, мовляв, це вони зняли світильники, які в підсумку так і не вдалося знайти. Через кілька років “Міськсвітло” порахувало, скількох ліхтарів не вистачає на Корзо. Виявилося, що в перше десятиліття незалежності країни нові власники магазинів, крадії та вандали лише на цій вулиці понищили близько 27 ліхтарів! Тепер ряд цих надзвичайно гарних світильників порушений ще більше. Дедалі частіше місце, де колись знаходився ліхтар, прикрашає вивіска чи реклама магазину, власникам же й надалі все сходить з рук. Приємно, що при реконструкції пішохідного мосту міська влада врахувала традиції ужгородського вуличного освітлення і відновила форму звичних нашому окові ліхтарів. Звісно, такої ж реконструкції давно потребують світильники на кронштейнах, які цього разу потрібно буде встановити з урахуванням потреб власників магазинів.Може, тоді пішохідна частина знову засяє рівненьким рядочком теплого жовтуватого світла, яке робитиме наше місто ще більш гарним і сприятливим для нічних прогулянок.
Тетяна Літераті, “Ужгород”
Previous Post
Leave a Reply