Місто Виноградів, символом якого є виноград, розташоване у підніжжя вулканічної гори, поруч з річкою Тиса.

Де знаходиться місто Виноградів?

Місто Виноградів знаходиться у Закарпатській області, Берегівського району. Адміністративний центр Виноградівської громади, що об’єднує у своєму складі 13 сіл:

• село Боржавське
• село Букове
• Село Великі Ком’яти
• село Велика Копаня
• село Дротинці
• село Мала Копаня
• село Олешник
• село Онок
• село Підвиноградів
• село Фанчиково
• село Притисянське
• село Тросник
• село Широке

Місто розкинулося біля підніжжя Чорної гори (570 м над рівнем моря), яка колись, ще до появи людини, була діючим вулканом, її форма, вигаслі кратери та розкидані великі камені — вулканічні бомби — свідчення цього.

Походження назви міста Виноградова

Старовинний Севлюш (така назва офіційно існувала до 1946 року), а нині Виноградів відомий тим, що одним з першим у краї (1262 року) одержав привілеї королівського містечка. Севлюшське право вважалося великою нагородою, яку прагнули мати від короля й інші значні поселення.

Назва населеного пункту Севлюш, вперше з’явилася в XV столітті, це у перекладі з угорської мови означає «виноградний». То ж виноградарство та виноград має давнє коріння у місті та околицях.

Історія міста Виноградова

Містечко Севлюш був наділений значними королівськими привілеями. Він дістав право самоврядування, свій суд. Його населення мало право обирати старосту (голову міста), вільно вселятися і виселятися, будувати млини, займатись полюванням і рибальством. Севлюського громадянина не дозволено було представити перед чужого, тільки перед свого старосту. Барон не мав права поселитися між громадянами міста.

Священиків самі собі обирали, а попівську десятину могли залишити на своєму полі — нехай священик сам собі збере з неї врожай. Тільки королеві повинні були платити невеликий земельний податок і в королівську армію посилати одного озброєного вояка. Місто мало право вільного базару по четвергах. Ця традиція збереглася й досі.

Громадянам міста забезпечувалося право вільної переправи через Тису і вільного користування дорогами. Усі ці привілеї пізніше, в 1294 році, підтвердив король Андрій III, а відтак, в 1319 і 1329 рр., і король Роберт Карло.

Чотири поселення — Королеве, Сасове, Чорний Ардів і Веряця дістали спільну привілейну грамоту від Короля Лойоша Великого у 1355 році. Однак у спірних питаннях зверталися до Севлюського старости та його присяжних. Королівські привілеї поширювалися і на міську парафію, підпорядковану Естергомському Митрополитові.

Будівництво замку Канків

Король Карл Роберт у 1307 році подарував місто Севлюш феодалові Беке Боршо, котрий побудував тут замок “Канків”. Але частина феодалів, до яких приєднався й Беке Боршо, хотіли бачити на угорськім троні чеського короля Вацлава Другого і виступили проти Карла Роберта. Цей виступ потерпів поразку.

Замок «Канків» був узятий, відтак зруйнований. Місто й навколишні володіння король подарував феодалові Перені за заслуги, здобуті в битві з турками в 1396 році біля болгарського Нікополя.

Після монголо-татарського нашестя (1240—1241 рр.) територія теперішнього Виноградівського району, як і всього краю, зазнала значного спустошення. Населення його різко зменшилось.

Угочанський комітат

Угорський король Бела IV закликав на ці землі німецьких та італійських колоністів. Стали виникати нові села, заселятися нові місцевості. У кінці XIII століття утворився Угочанський комітат вже як «дворянський». Назву свою дістав від назви села Угоча, що вперше згадується в документі за 1313 рік, у зв’язку з затвердженням Севлюського пароха о. Петра на посаді митрополита.

Вдруге Угоча згадується в 1332—1337 роках у папській десятинній відомості як місцевість із власним священиком. Село Угоча, що дало назву комітатові, виникло десь у другій половині XII століття, і воно, мабуть, дістало назву від імені першого жупана, котрий у цьому селі жив. Але, починаючи вже з другої половини XIII століття, столицею головних ішпанів було село Королеве, осередок угочанського майна.

Отож село Угоча втратило провідну роль і безслідно зникло. За твердженням деяких дослідників, воно знаходилося десь на околиці Сасова і, мабуть, з ним злилося. Існує й інша версія. За народними переказами, поселення Углича — Угоча було на великому острові, що знаходився нижче сучасного мосту на Затисянщину. Його заснували втікачі від жорстокого феодала Дракули із Марамороського села Угля. Ці вугличі випалювали дерев’яне вугілля для ковалів тирана Дракули.

Згодом на острові було зведено дерев’яну фортецю, оточену земляними валами та глибокими ровами. Завданням островитян було ловити викрадачів солі із Солотвинських копалень. Одного разу велика повінь змила все, що було на острові.

Поселення Углича — Угоча зникло безслідно.

Рід Перені

Головними жупанами Угочанського комітату завжди були представники роду Перені. Центр домінії роду Перені знаходився у фортеці «Нялаб» поблизу Королева.

Селище Королеве вперше згадується в історичних документах в 1262 році, а фортеця — 1315. Із 1350 року у фортеці «Нялаб» перебував каноник Бенелик Ком’яті як учитель дітей Перені. Тут він переклав частину Нового Завіту з латинської мови на угорську, й 1533 року цей переклад надрукували у Кракові. Це була перша книга, надрукована угорською мовою.

Рід Перені поновив фортецю “Канків” на початку XVI ст. Тут поселився орден монахів-францисканців. У XVI ст. в Угочанському комітаті поширився рух реформації, підтримуваний великими землевласниками. Внаслідок цього орден францисканців 1556 року був розігнаний, а фортеця “Канків” зруйнована.

Через півстоліття — з настанням анти реформації — орден монахів повернулися . У центрі міста побудовано монастир і храм Святого Франциска. Який є й сьогодні та входить до пам’яток архітектори.

Хоч Виноградів раніше від інших поселень таких, зокрема, як Берегово, Мукачево, Ужгород одержав статус міста, у своєму розвитку він скоро став занепадати.

Причиною цього було те, що феодали з роду Перені майже всі землі навколо міста і великої частини комітату прибрали до своїх рук, королівські привілеї відмінили і робили все, щоб закріпачити населення.

Найпрогресивнішим представником з роду Перені був барон Жігмонд Перені. Він заснував у місті лікарню, подарував під неї земельну ділянку на якій пізніше були зведені лікувальні корпуси. Барон був страчений Габсбургами в 1849 році.

Як уже згадувалося, до привілеїв міста належало право тижневих торгів у четвер. Торги відбувалися на міській площі (тепер площа Миру). Але місто мало право вісім разів на рік влаштовувати цілодержавні торги для продажу великої рогатої худоби. Торгували на «зборищі» поруч із лікарнею. Пізніше торговицю перенесли на вулицю І. Франка.

Перша світова війна

Як і іншим країнам та містам, чимало страждань населенню Севлюша й району завдала Перша світова війна. Від голоду й холоду терпіли діти й жінки. Чоловіків до 50, а пізніше — до 60 років забирали на фронт.

Через це спостерігалось значне зниження сільськогосподарських товарів. Військова влада систематично забирала від громадян зерно, коней для потреб армії. Не вистачало металу для виготовлення патронів, тому конфісковували церковні дзвони від усіх конфесій.

Холодного листопадового дня 1917 року вояки зняли дзвони «Івана і Марію» з третього поверху Успенського храму, скинули їх на подвір’я. Дзвони розкололися і скорботно застогнали. Відтоді лагідний голос цих дзвонів уже не сповіщав жителів, що настав ранок о 5-й годині, що вже полудень, чи 8-ма година вечора (годинники в ті часи мало в кого були).

Поразка австро-угорської армії на Східному фронті дала привід для посилення гноблення русинської меншини в краї. За свідченням угорського вченого І. Сабова, правобережну частину комітату компактно населяли русини. І в більшості поселень лівобережної частини (Теково, Сасово, Гудя, Чорна Хижа, Королево, Чепа, Чорний Ардів, Бобове) русини складали більшу половину населення. В церковних школах заборонялась руська мова, алфавіт, створений на основі кирилиці. Релігійні свята було наказано відзначати за грегоріанським календарем.

Чехословацький період

Сен-Жерменська мирна конференція, 10 вересня 1919 року визначила умови приєднання Підкарпатської Русі до Чехословаччини. У Севлюш чехословацьке військо увійшло 30 травня 1920 р.

У липні 1921 року відбулися ще невеликі компенсаційні обміни територіями між ЧСР і Румунією. Розпочався 20-річний період відносно спокійного розвитку міста і району, ожила освіта.

В місті працювали три одно-класні церковні школи: греко-католицька, римо-католицька, і реформатська. У двох останніх навчання вели угорською мовою. Була також державна початкова шестикласна школа з руською мовою навчання.

В 30-х роках початкові школи перетворили у 8-класні. Діяла і чотирикласна горожанська школа з руською мовою навчання і з паралельними чеськими класами. До неї приходили учні після закінчення 4-го класу початкової школи без екзаменів. Горожанська школа давала дітям не-закінчену середню освіту. В 30-х роках були відкриті окрема чеська початкова школа та єврейська школа з гебрейською мовою навчання.

У місті також діяла торгова школа, де готували продавців для магазинів різного профілю, також технікум. У ньому винятково хлопці здобували спеціальності машиністів паровозів, шоферів, слюсарів, зварників, радіотехніків, майстрів художньої обробки металу.

Торгову школу і технікум відвідували учні з усієї Підкарпатської Русі. Місто на власні кошти побудувало для технікуму модерні майстерні, гуртожиток. У ньому працювала багата бібліотека з технічною та художньою літературою.

У великих селах району власті відкривали чеські школи навіть тоді, якщо там не було й жодної чеської дитини. Такі школи відвідували діти євреїв. У них учням видавалися підручники зошити й усе інше безплатно.

Однак українські діти до чеських шкіл не ходили. В місті працювало ще й вечірнє промислове училище для молоді, яка приватно навчалася у ремісників і торговців. Виноградівський район за чехів поділили на нотаріати.

Місто й селища Королево та Вилок мали самостійні нотаріати — громадські уряди підпорядковані комітатові. Менші села об’єднувалися в один нотаріат і мали спільне управління з підпорядкуванням Севлюському округові та комітатові. Угочанський комітат об’єднали з Марамороським із центром у Севлюші.

Членів міських, селищних та сільських представництв обирали на прямих, загальних, рівних і обов’язкових виборах. Однак право обирати і бути обраним у місцеве управління не мали громадяни, котрі в даній громаді прожили менше 10 років.

На чолі громадських урядів стояли староста і його два заступники, обрані громадянами, але округом керував окружний начальник (гейтман), призначений міністром внутрішніх справ.

Вибори у Севлюші проходили в 1924, 1925, 1929 і 1935 роках. Найбільше голосів на виборах у 1935 році дістали землеробська, соціал-демократична та комуністична партії. На той час припадає переселення у район з гірських районів безземельних селян. На виділених для них землях були засновані села Руська Долина, Пушкіново й кілька хуторів між Фанчиковим та Новим Селом.

Широкого розмаху набуло вирощування в районі високоякісного тютюну. Для його ферментації, побудували в місті завод, де працювало 850 робітників. Жодних інших заводів на території району за часів Чехословацької Республіки не було. Власники виноградників і фруктових садів свою продукцію вивозили в Чехію і Моравію. За 20 років чехословацького правління у місті вимощено бруківкою три вулиці. Це нинішні вулиці Миру, Шевченка і Станційна.

Відкрито й почато забудову вулиць, які ми знаємо під назвами Липова, Достоєвського, Руська, Робітнича, Тютюнова, Сонячна.

Ліквідація Угочанського комітату та занепад Севлюша

В 1927 році ліквідовано поділ Підкарпатської Русі на комітети. Увесь край було розбито на 12 округів. Угочанський комітат перестав існувати. Для Севлюша це стало причиною дальшого занепаду.

На початку 30-х років зведено гарний двоповерховий міський дім. У ньому до 1992 року працювали міський уряд і пошта. Побудовано було також скотобійню з цехом для виробництва штучного льону.

Другого листопада 1938 року арбітражний суд у складі міністра закордонних справ Німеччини Рібентропа і міністра закордонних справ Італії Чано відвідав найбільші три міста Підкарпатької Русі – Ужгород, Мукачеве і Берегове разом із навколишніми селами сусідньої Угорщини, до якої відійшло кілька сіл з нашого району, в тому числі й такі чисто українські села, як Руська Долина, Пушкіново, хутір Чонкаш.

Уряд, тепер уже Карпатської України, на чолі з прем’єром Августином Волошиним змушений був до 10 листопада звільнити відібрану територію і переселитися в місто Хуст. Усіх евакуйованих забезпечити квартирами тут не могли, тому чимало урядових службовців поселилися у Севлюші.

Отож, число населення міста значно зросло. У зв’язку з угорською анексією покинули свої будинки і квартири патріоти своєї рідної землі — знаменитий хірург Фединець, видатний терапевт Мікуланинець, відомий невролог Долинай. Усі вони поселилися в місті і лікували своїх співвітчизників у крайовій лікарні.

Незважаючи на важкі комунікаційні умови, економічне життя увіходило в нормальне русло. В магазинах був товар — і порівняно недорогий.

Карпатська Україна

Вибори до Карпато-Українського сойму відбулися 12 лютого 1939 року. За кандидатів Українського Національного Об’єднання проголосувало 89,3 відсотка виборців.

11 березня у великому залі міського дому відбувся святковий концерт, присвячений 125-річчю від дня народження Т. Г. Шевченка. Влаштували його члени місцевого товариства «Просвіта» разом зі студентами чоловічої та жіночої семінарій, евакуйованих із Ужгорода.

Чоловіча семінарія із 193 студентами працювала на першому поверсі нинішньої середньої школи № 1, а жіноча — з 164 студентами, була розміщена в колишньому будинку Івритської школи (тепер будинок взуттєвої фабрики). Ніхто не думав тоді, що це останній український культурно-просвітній захід у місті на довгі роки. Ніхто не міг завбачити, що 13-ти учасникам концерту залишилося жити всього 4 дні.

Вранці, у вівторок, 14 березня 1939 року населення довідалося, що Німеччина окупувала Чехію і Моравію, і утворили свій протекторат. Словаки проголосили Словацьку державу теж під німецьким протекторатом.

Одночасно Гітлер наказав угорцям окупувати Карпатську Україну. У ніч з 13 на 14 березня 1939 року гортійське військо переступило демаркаційну лінію під Фанчиковим. Бої між захисниками рідної землі та окупантами точилися цілий день, і тільки після того, як лісники міста відійшли на нові позиції, під вечір 14 березня наступаюче військо увійшло в місто, його привітали представники міської Угорської народної ради та представники колаборантської Угро- руської народної ради, а також члени партії Фенцика.

До січових стрільців приєдналася рота із студентів чоловічої учительської семінарії. Бійці зайняли позиції на Іспанському перевалі. Тут вони довідалися, що в Хусті засідав Народний Сойм, котрий проголосив самостійну Карпатську Україну і обрав президентом Августина Волошина. Ця подія вельми піднесла настрій хлопцям: є своя влада, є кого захищати.

Вранці 15 березня розпочався наступ регулярної угорської армії. Хлопці, що були озброєні звичайними рушницями, багато хто з них до того ж тримали зброю в руках уперше в житгі. Вони не витримували натиску наступаючих, котрих було в десятки разів більше. Захисники крок за кроком відступали на нові позиції. Так опинилися вони за залізничним переїздом між селом Рокосовим і Хустом — на легендарному нині Красному полі.

Тут відбувся нерівний кривавий бій, що тривав кілька годин, Із студентського загону в ньому полягло 13 бійців. На фронт їх ніхто не посилав. Кожен із цих юнаків добровільно пішов захищати свій край, щоб, як казали древні римляни, «солодко і велично вмерти за батьківщину».

Пам’ять про цих безстрашних героїв вічно житиме в серцях сучасних і прийдешніх поколінь. Ось їх імена: Іван Андрейчик, Петро Козак, Іван Скляр-Валента, Василь Чолій, Іван Лазорик. Петро Молнар, Іван Салай, Василь Штефанюк, Михайло Козичар, Юрко Пекар, Іван Попович, Йосип Шкір’як, Фрідрих Юда.

У суботу, 18 березня 1939 року військовий комендант міста й району майор І. Сабоді наказав арештувати всіх українців — активістів, котрим не вдалося емігрувати.

Зранку цього трагічного дня ганяли машини з двома гонведами та угро-руським колаборантом вулицями міста і селами району, В будинках українських патріотів чинили обшуки, після чого заарештованих господарів відвозили до середньовічної в’язниці, що знаходилася на подвір’ї комітетського будинку.

Під вечір усі камери були заповнені вчителями, службовцями, студентами й селянами. В камеру розміром чотири на чотири метри було кинуто 60 в’язнів. При допиті їх нещадно били, та ще й із лайкою, зі словами, що принижували не тільки людську, а й національну гідність ув’язнених.

Так тривало до 15 квітня. В ніч з 15 на 16 квітня (16 квітня був Великдень, що тоді співпав із цим святом у католиків) арештованих посадили на машини, ланцюгами прикували один до одного і відвезли до концентраційного табору, відкритого біля Хуста в Кривій, у недавніх чехословацьких військових казармах.

З Кривої дорога вела в концентраційний табір «Вор’ю Лапош» біля міста Ніредьгаза. Табірне життя в ньому детально описав у восьмому томі своїх творів письменник Гренджа-Донський. У середині літа арештованих звільнили. У багатьох з тих, хто повернувся додому, здоров’я було підірване. Будинок середньовічної в’язниці зруйновано у 80-х роках. Так, ще одним пам’ятником нашої трагічної історії стало менше.

Угорщина

Через кілька місяців військову адміністрацію у місті замінила цивільна. Місто приєднали до основної угорської території. Головним жупаном Ужгородського та Угочанського комітатів призначили виноградівського адвоката Шіменфолві.

Розпочалося життя в нових умовах. У школах запровадили навчання угорською мовою. І тільки в горожанській школі були паралельні класи з «угро- руською» мовою навчання. Був відкритий торговий технікум.

Ферментаційний тютюновий завод закрили, а його будівлі використали під військові казарми.

У кінці квітня 1944 року тодішня міська влада створила гетто для громадян єврейської національності. Воно займало територію, обмежену теперішніми вулицями Шевченка, Франка, Української та Пушкіна. Гетто заповнили кілька тисяч євреїв — чоловіків і жінок, молодих і старих дітей і не­мовлят, здорових і хворих.

У кожному єврейському будинку, в кожній квартирі з’явився уповноважений міської влади у супроводі жандармів. У жителів відбирали золоті і срібні речі, гроші, а самих їх відправляли в гетто. Тут вони під відкритим небом перебували кілька днів, а потім нещасних відвозили в табори смерті. Усе майно (меблі, домашнє начиння, одежу, взуття) завезли в синагогу. Частину добра розпродали, частину розграбували.

В липні 1944 року окупаційна військова влада розстріляла сімох партизанів — чотирьох чоловіків і трьох жінок. З них п’ятеро євреї, двоє – українці. Страту провели публічно на початку вул. Партизанської. Тіла вбитих поховали у спільній могилу міського кладовища (там, де зараз промкомбінат). Навесні 1946 року тіла вбитих ексгумовано і переховано на площі Миру.

24 жовтня 1944 року місто визволили війська четвертого Українського фронту. Розпочався новий історичний період.

Культура та дозвілля у Виноградові

Культурними осередками міста Виноградів є центр дозвілля, парк Перені, кінотеатр “Промінь”, музей, приватний художній салон, де часто влаштовують свої заходи культурно-просвітницькі, громадські товариства.

Вільний час городяни люблять проводити у відпочинкових зонах “Теплиця” на північній околиці міста та “Виннички” – на річці Тиса. Свій перший концерт у десятирічному віці у Виноградові провів всесвітньо відомий композитор Бейла Барток.

Що цікаво, на міському кладовищі міста у 1945 році похований знаменитий угорський художник Імре Ревес.

Пам’ятки архітектури у місті:

• Виноградівський замок (Замок Канків)
• Палац графа Жігмонда Перені
• Монастир Францисканців
• Римо-католицький Вознесенський костол ХІІІ – ХV ст.
• Синагога
• Виноградівський історичний музей
• Храм Успіння Пресвятої Богородиці. УПЦ.

Природні пам’ятки

• Заказник Чорна Гора
• Ботанічний заказник Юліївська Гора
• Річка Тиса

Використані матеріали зі сторінки: Виноградівська міська бібліотека.

Читайте також по темі:

Виноградів та околиці, що побачити

Що лікує санаторій Теплиця у місті Виноградів?

Туристичний путівник “Турінформ Закарпаття”

Готелі Виноградова:

• Готель Виноградів
• Готель Чорна Скеля
• JJ готель Виноградів