Історико-культурний туризм: стежками опришків

Туристичний маршрут «Стежками опришків», це унікальний туристичний маршрут, що підкреслює різноманітність та історико-культурну цінність Закарпаття.

Туристичний маршрут «Стежками опришків» представляє кафедра туризму УжНУ.

Закарпатська область наповнена різноманітними туристичними маршрутами, які у свою чергу можуть мати застосування при проектуванні туристичних продуктів, туристичними операторами.

Даний туристичний маршрут гармонійно інтегрується у різні види туризму Закарпатської області області.

Територія маршруту: село Вишка – місто Берегово – село Лісарня – село Репинне – село Колочава-місто Хуст – селище Ясіня

Ідея маршруту: Під час екскурсій маршрутом використовується саме міфологія і діяльність опришків в Карпатському регіоні, як історична спадщина.

Маршрут охоплює всі райони Закарпатської області. По кожному району виготовлено окремі розробки, пов‘язані з конкретними опришками, які там діяли. А в тих місцях, де були легендарні опришки, прокладено єдиний маршрут.

Практичне використання маршруту:

• Ознайомлення з історією опришківського руху Закарпаття
• Представлення анімативних програм: квести, реконструкція, пошук скарбів;
• Представити гастрономію опришків

Вступ до маршруту “Стежками опришків”

Походження слова «опришок» неясне; може бути зіставлене з опріч «окремо, осторонь» як назва незалежного від пана чоловіка (теж не зовсім ясним) або оприск «скеля, уламок», оприскливий «нестриманий, дошкульний», пов’язаними з прискати.

Вперше опришки згадуються в документах XVI століття. У зв’язку з посиленням феодально-кріпосницької експлуатації і національного гніту на західноукраїнських землях рух опришків спочатку розгорнувся в Карпатських горах Діяли опришки з ранньої весни до пізньої осені невеликими загонами.

Партизанська тактика раптових ударів, сувора конспірація, глибоке співчуття і цілковита підтримка з боку селянства, яке постачало їм зброю і харчі, давали можливість опришкам вести успішну боротьбу проти гнобителів. У XVI-XVII століттях зброєю опришків були луки, списи, сокирки.

Пізніше, у 18-19 ст., нею стали рушниці, пістолі, ножі, рогатини. Символом бойової доблесті опришків були топірці (бартки), на яких вони присягалися, коли вступали у загони. За допомогою численних військових частин і каральних загонів австрійському урядові вдалося придушити опришківський рух.

Остаточно опришківські прояви в Закарпатті були ліквідовані чеською жандармарією в 20-х роках ХХ століття, а потім в 50-х роках радянською міліцією. Останнім ватажком опришків був Микола Стаєр. Про опришківський рух складено багато народних пісень, легенд, переказів.

Маршрут: село Вишка – місто Берегово – село Лісарня – село Репинне – село Колочава – місто Хуст – селище Ясіня.

Опис екскурсовода по темі туристичний маршрут «Стежками опришків»:

Село Вишка (Великоберезнянський район) – Беца Іван.

Діяв на початку XVIII ст. в долині р. Уж, селянська біднота Перечинщини та Березнянщини на чолі з опришківськими отаманами І. Бецою, Я. Вайдою, В. Довбеєм, Ю. Галаєм, О. Пастеляком, Ф.Ганчаком активно діяла в цих регіонах. У 1704 р. Беца оволодів Ужгородським замком, зокрема 18 серпня в околицях Ужгорода з’явилося кількасот повстанців, яких очолив Іван Беца. Вони захопили Горяни. Брав участь у повстанні Ференца Ракоці II.

Командуючим Ужгородським гарнізоном за наказом Ракоці став Іван Беца, та восени 1704 р. князь заарештував Бецу, якого ув’язнив спершу в Ужгороді, а потім перевів до Кошиць, де тримав до 1709 р. І Іван Беца після визвольної війни не склав зброї і продовжив далі діяти як опришок, згодом командування загоном перебрав його син, теж Іван. У селі Вишка В-Березнянського району з його іменем пов’язані печери під назвою «жіванські ями».

Місто Берегово – Томаш Есе.

У 1703-1711 роках закарпатці брали участь у визвольній війні проти Габсбургів. Поштовхом до загального виступу стали події в Березькому комітаті, де незадоволених очолив відважний селянський ватажок, учасник повстання 1697-1698 років Томаш Есе з села Тарпа. Ядро повстанського загону становили селяни з с. Вари Берегівського району і Тарпи (сучасна Угорщина).

До них приєдналися загони з Мукачівщини на чолі з Михайлом Папом із Мукачева та Альбертом Кішем із села Баркасова. Серед керівників повстанців були Дьєрдь Біге із села Бені, Янош Мойш та ін. Повстання швидко охопило сусідні села — Вилок, Беню, Мужієво — і поширилося на Березький, Угочанський, Марамороський та Ужанський комітати.

На початку червня 1703 року повстанська армія на чолі з Т. Есе зібралася біля села Довге Угочанського комітату, де сподівалася зустріти князя Ференца Ракоці ІІ. Проте 7 червня повстанців тут наздогнало дворянське ополчення на чолі з Шандором Карольї. Зненацька, темної ночі, коли повстанці не чекали, озброєні до зубів ополченці напали на їхній табір.

Розпочався кривавий бій. Це була перша битва між повстанцями (куруцами) та прихильниками австрійського імператора (лабанцями) відбулася 7 червня 1703 року біля села Довге, на Іршавщині. Сили були нерівними, і повстанське військо, яким керував Томаш Есе, зазнало поразки від урядових військ. Повстанці відступили до села Завадки, куди 16 червня 1703 року прибув з Польщі Ференц Ракоці ІІ.

Село Село Лісарня (Мукачівський район) – Іван.

В селі Грабово до сьогодні можна побачити видовбану опришками печеру де вони зберігали своє збіжжя. Китра Іван — роки опришкування невідомі. За усним переказом — діяв в Закарпатті. Неподалік на Свалявщині діяв Товканець Федір — опришок, родом з с. Голубиного Свалявського р-ну на Закарпатті, діяв у 20-рр. XX ст.

Село Репинне (Міжгірський район) – Ілько Липей.

Туристичний маршрут «Стежками опришків» на території закарпатської верховини, у селі Репинне починається з Липея. Липей Ілько — бунтар, діяв у районі селища Міжгір’я. У 30-х рр. XX ст. разом із побратимом Юрком Кливцем. Загинув у перестрілці з жандармами у 1935 р.

На околиці села Репинного, воєтив розбійник Ілько Липей. Родом був із сусіднього села, а в хащу утік, бо батько його не наділив землею. Раз його зловили і в темниці сидів, але втік, а потому з Юрком Кливцем із Репинного спізнався, і вже ходили обидва.

Мала чеська влада з ними клопоту: розбійники людей простих не кивали, і ті їм нічого не казали. А їсти та курити доносив обом брат Юри Кливця — Іван. Дивний був чоловік Ілько Липей. Раз виспався на нотаревім оборозі, і на другий день там записку найшли, бо виділи, що сіно хтось рушав. А раз у корчмі п’ють два жандарми, що Ілька Липея глядають,— і він там сидить. Але вони його не видять, а за нього говорять. А корчмар лише паленку наливає, нічого не сміє уповісти, бо на другий день забив би його Юрко Кливець — побратим Липеїв. Коли Липей нагулявся — лишив записку: «З тим попиваєте, кого глядаєте». Було сміху в селі!

По свадьбах гуляв Ілько Липей — чинив, що де хотів. Усі села довкола Репинного знали Ілька Липея і думали, що він репинський чоловік. Але то неправда.ї

Із Репинного був лише Юра Кливець. Та й то не з самого Репинного, а з присілка Діла. Довго ловили жандарі Ілька Липея, а зловити не могли. Мав колибу в хащі — на горі Грегіт. Там собі жив, як удома. А новинки писали, що аби люди вказали на нього перстом. Але ніхто не відважувався. Та не дурний казав, що перший цімбора — перший ворог.

Продав Ілька Липея та Юру Кливця якраз той, що їм їсти та курити носив — Іван Кливець. Злакомився на гроші, що пообіцяли жандарми. Але потім їх і так не дістав, кажуть.

А як зловили Ілька Липея?

Уночі з суботи на неділю. Вояки, може, їх було й триста, обступили місце, де розбійники спали, бо Іван Кливець їм точно указав. Так вибили їх із гнізда. Розбійники металися сюди-туди, а втікати було нікуди. Кинулись у ріку. Брели водою. Але виходу не виділи. Ілька Липея поранили у воді. Він не хотів датися у руки живим і сам у себе вистрелив. Так його з ріки і витягнули, вже мертвого. Сфотографували, та й готово діло.

А Юра Кливець якимось падом утік Також в цьому регіоні діяли: Мисьо — роки діяльності невідомі. За усною традицією діяв у одному з присілків с. Репинного у XVII ст. Метач — роки діяльності невідомі.

За усною традицією — засновник населеного пункту Матачова (тепер входить до с. Ізок Міжгірського р-иу на Закарпатті). Ізки, а відтак і Матачів, згадуються вперше в письмових джерелах другої половини XVI ст. Кливець Юрій — побратим Ілька Липея, що діяв у 30-х рр. XX ст. Після загибелі Липея (1935 р.) Кливець пропав безвісти.

Село Колочава (Міжгірський район) – Микола Шугай.

Микола Шугай насправді Микола Петрович Сюгай (3 квітня 1898 Нижня Колочава — 16 серпня 1921 полонина Жалопка) був з однієї точки зору закарпатський народний герой, з іншої точки зору — злочинець, котрий порушував закон. Завдяки книзі Івана Ольбрахта, вперше виданої 1933 року, став легендою. Микола Шугай народився 1898 року в Нижній Колочаві в сім’ї Петра та Гафії Сюгаїв.

В 1917 році був призваний в угорську армію. Але на фронт так і не потрапив; втік і до кінця Першої Світової війни переховувався в околицях Колочави. Послідовно був переслідуваний угорською, румунською, а після входження Закарпаття в 1919 році до складу Чехословаччини, чеською поліцією. Певен час Микола Шугай вів спокійний спосіб життя, оженився на Ержіці Драч, із-за котрої втік з армії, але через деякий час знову повертається до розбійницького життя.

В 1921 році за захоплення Миколи Шугая була обіцяна винагорода в три тисячі крон. 16 серпня 1921 Шугай (і його брат Юрій) був вбитий трьома своїми колишніми товаришами. В грудні 1921 Ержіка Драч народила доньку Анну, в заміжжі Штаєр. Ержіка через якийсь час вийшла заміж за сусіда Дербака. Померла в 1988 році і похована на цвинтарі в Колочаві.

Також в цьому регіоні діяли: Виба — роки діяльності невідомі. За фольклорною традицією діяв в околицях с. Синевирська Поляна на Закарпатті. Це село виникло на початку XVIII ст.

Село Колочава, Михайло Штаєр

Колочавець Михайло Штаєр був керівником групи у складі 6 чоловік. У такій криївці повстанці жили всю зиму, практично не виходячи зі схованки. Внаслідок вдалого маскування, їх 7 років не могли затримати каральні органи НКВС-КДБ. Навіть тепер найти бункер-музей у лісі без провідника дуже складно.

1950-го року шестеро молодиків втікають до лісу від насильної відправки на Донбас; лідером серед втікачів був 22-річний парубок Михайло Штаєр. В лісі скиталися з 1950 по 1957 рік. І невідомо, скільки ще були б там, якби 1957 року не впіймали самого лідера. Один з хлопців здався сам, і його засудили на 25 років. Троє, яких впіймали живими, одержали найвищу міру покарання — розстріл. Так закінчилася історія останніх лісових хлопців з Колочави ХХ століття.

Туристичний маршрут «Стежками опришків» по селу Колочава дуже популярний, та наповнений місцевим колоритом, що відображається на території музею Старе Село та у спогадах місцевих жителів.

Місто Хуст – Григор Пинтя.

Пинтя Хоробрий (Pintea Viteazul) – Григор Пинтя (Grigore Pintea) (*25.02.1670 – †14.08.1703) – ватажок загону опришків, можливо, румунського походження. Григор Пинтя народився 25 лютого 1670 р., у с. Мигоаджа повіту Клуж, жудець Марамуреш, у небідній родині. 6 травня 1689 р. трансільванським князем Михаєм Апафі I (Mih?ly Apafi I) був привласнений дворянський титул Григор Пинтя де Холломезо (Grigore Pintea de Holl?mez? (M?goaja).

Документи свідчать, що Григор Пинтя знав декілька мов і був виучений військовій справі. Пинтя на початку пішов по стопах батька, ступивши на службу до австрійських правителів Габсбургів, але побачивши несправедливість до свого народу приймає рішення боротися з соціальною несправедливістю, в 1695 організував загін і почав грабувати грецьких купців і австрійських багачів, допомагати бідноті.

В 1698 – Пинтю було визначено поза законом. Об’єднаний загін опришків (біля 86 осіб) діяв у Коломийському повіті, здобув Косів (тепер Івано-Франківська область). 2 січня 1700 року Пинтя був спійманий в районі міста Сату-Маре, він просидів в місцевій в’язниці близько місяця і був випущений під обіцянку повернути товар грецьким купцям, але не додержав слова продовживши грабувати австрійських і грецьких багачів при цьому щедро ділячись награбованим з простим народом.

В 1703 році Григор Пинтя прилучився до боротьби угорців проти австрійського керівництва Габсбургів, яку вів капітан Ференца Ракоці II. Григор Пинтя брав участь у облозі Хустського замку.

За одними даними Пинтя загинув від рук своїх колишніх товаришів 14 серпня 1703 р. в місті Бая Маре, за іншими даними 14 серпня він був лише поранений і узятий в полон, а розстріляли Григора Пинтю 22 серпня 1703 року.

Популярність Пинті Хороброго була в більшості своїй серед румунських кріпаків і залишається серед простого народу країни. Як і у випадку з Робін Гудом, в багатьох піснях і казках оспівується, те що Пинтя відібрав гроші в багатих і роздав бідним. У церкві св.Миколи Чудотворця сіла Будешті до цих пір зберігається зброя Пинті Хороброго (Сміливого).

Легенди про опришків Закарпаття:

Народний фолькльор, особливо румунській частині Марамуреша, багатий казками та піснями про Пинтю Хороброго Casandra Maria Hausi “Balada lui Pintea Viteazu” легенди кажуть, що він був зачарований і невразливий для всіх видів зброї, і його можна було убити лише срібною кулею. у горі Гутей (Gut?i), неподалік села Крицешти (Cr?ce?ti.

Пинтя Хоробрий та його люди вирили печеру, де зберігали золото і зброю. Говорять, що вхід в печеру, закритий залізними дверима, можна побачити і сьогодні раз на сім років. при штурмі Хустського замку Пинтя Хоробрий зробив гармату з колоди, і з гори (зараз називається Пинтєва студна), яка знаходиться навпроти хустськой Замкової гори Хуста, пострілом пробив дах замку, а другим пострілом його зруйнував.

Також в цьому регіоні діяли: Іван Пискливий – він майже десять років (з 1703 до 1712) справжнім жахом для багатих. Салей —легендарний опришок. Село Салдобош (тепер Стеблівка), заснування якого приписується Салею, у письмових джерелах згадується у 1389 р. Сокирка — роки діяльності невідомі.

Село Сокирниця, заснування якого приписується Сокирці, виникло в середині XIV ст. Кошель — роки діяльності невідомі. Усна традиція робить його засновником с. Кошелевого на Закарпатті, письмова згадка про яке відноситься до початку XV ст.

Селище Ясіня – Олекса Довбуш. Туристичний маршрут «Стежками опришків» на закарпатській Рахівщині

Олекса Довбуш ( 1700, Печеніжин, Коломийський район —  24 серпня 1745, с. Космач, Косівський район) — один з ватажків опришків в Карпатах. В нього був брат Довбуш Іван.

Перш ніж розглядати діяльність ватажка опришків, необхідно звернути увагу на саме прізвище «Довбуш», Адже в історичних джерелах, усній народній творчості та інших матеріалах воно звучить по-різному. Ще в 1840 р. К. Вуйціцький писав, що «названий був Добош для того, що його батько мав бути у війську добошем», тобто барабанщиком. Такої думки дотримувалися й інші дослідники, хоч їх припущення не підкріплені жодними фактами.

У 1740—1741 рр. Довбуш під натиском шляхетських військ змушений був залишити околиці Печеніжина і Яблунівщини, відступити у Верховину й отаборитися на деякий час на Буковецькій полонині, де дав своім хлопцям відпочинок. Звідси знову почав нападати на шляхетські маєтки в Закарпатті.

Загін О. Довбуша налічував від трьох — семи чоловік до п’ятдесяти. Опорним пунктом О. Довбуша була гора Стіг у Чорногорах. Також в цьому регіоні діяли: Загірський Іван — легендарна постать, збірний образ опришка-вихідця із Закарпаття у загоні Олекси Довбуша. Син Серичика з Ясині Матвій Цюперяк Гриць Мартущуків Іван з Валені Круцяків

Автор: Федір Шандор