Ужанський природний парк – три країни за один день

Дуже часто, розглядаючи карту України із думкою, куди поїхати наступного разу, очі чіплялися за зелені масиви із підписом “національний парк” або “заповідник”. І кожного разу ці слова збивать з пантелику: як та куди саме під’їхати, з чого починати дослідження парку, що там робити.

Спадщина ЮНЕСКО на Закарпатті

Ця осіння мандрівка на Закарпаття нарешті дала ґрунтовну відповідь на ці питання і ми звернули із відомих туристичних маршрутів містами та іншими атракціями, щоб відкрити для себе новий формат подорожей: екскурсійні стежки національними парками. Наразі в Україні нараховується 52 національних природних парки, є навіть новостворені у 2019 році. В кожного з них своя унікальна доля та історія, але частина, окрім дослідницьких робіт, працює на “зовнішній світ”: проводить освітні заходи, готує пізнавальну інформацію для всіх зацікавлених та чекає на туристів.

Так як наш родинний відпочинок був недалеко від Великоберезнянського району Закарпаття, то для дослідження ми обрали Ужанський національний природний парк.

Звичайно, що першим ділом почала з дослідження сайту парку і була приємно здивована: він має досить сучасний вид, є інформативним https://unpp.uz.ua/.

Найважливішими для мене були прописані готові маршрути: з вказаною довжиною стежки, звідки починати, основні орієнтири на дорозі, представники флори і фауни, яких можна зустріти, навіть історичні довідки. З усього переліку для знайомства із природним парком обрали науково-пізнавальний маршрут «г. Кременець»: с.Стужиця – г. Кременець – с. Стужиця, № 8, через можливість опинитися на місці сходження кордонів України, Польщі й Словаччини та побачити прадавні букові ліси, які внесені у світову спадщину ЮНЕСКО.

На сайті одразу було вказано попередження, що через проходження місцевості по межі трьох кордонів потрібно оформлювати дозвіл від прикордонної служби, що може зайняти декілька днів. Ми подбали про це заздалегідь і жодних питань не мали. Слід зазначити, що з адміністрацією парку було легко вести комунікацію, і навіть після, коли планували інший маршрут.

Декілька фактів про сам парк: минулого року вдалося відстояти ще додаткових 7000 га у власність парку і це вдалося і завдяки підтримці місцевих жителів, які побачили користь у діяльності парку – через відсутність вирубки лісів річка Уж відносно тихо переживає весну і не топить.

Отож, дана стежка починається на території центральної садиби Новостужицького природоохоронного науково-дослідного відділення – у с. Стужиця. І якщо по трасі Львів – Чоп дорога більш-менш у прийнятному стані, то останні 9 км їхали майже 20 хвилин.

Сам центр знаходиться в кінці села; та по дорозі селом обов’язково зупиніться, щоб “обійнятися” із духом Чемпіоном та Дідо-дубом, могутніми аборигенами Закарпаття (окружність стовбурів складає більше 9 метрів, вік – більше 1100-1300 років). На жаль, це ледь не єдині дуби поважного віку, які залишилися в цій місцевості через вирубку дубових масивів ще у 17-18 ст.

Коли ми дісталися до національного парку, нас зустріла співробітниця та повідомила, що відповідно до специфіки маршруту, нас буде супроводжувати лісник та прикордонник. Насправді, ми цьому дуже зраділи, тому що читали про диких тварин Закарпаття і мандрівка із обізнаними людьми була б лише на користь. Після сплати вхідного квитка (50 грн) та окремого дозволу (500 грн за групу) ми вирушили в дорогу.

Варто звернути увагу на дану територію Ужанського національного парку. Окрім адміністративних будинків, тут ще є декілька будиночків для проживання влітку (без опалення) та зон для відпочинку. Ну і звісно, по території є багато інформаційних бордів, де вказані основні факти про місцевість та правила поводження, навіть є зменшена копія стели, яку можна побачити на горі (для тих, хто не зможе піднятися).

Отож, наша подорож починається із виходу з території за паркан, де вже починається прикордонна територія, яка ретельно охороняється відповідними службами. І ми в цьому потім переконалися не один раз, тому що по дорозі постійно бачили групи прикордонників.

Прогулянка грабово-буковим лісом восени – як на мене, найкращий вибір. Настільки яскраві та виразні кольори довкола і на землі, що навіть погода не так псує тривалої мандрівки. Для фотографій це також дуже вдала пора.

Всюди по маршруту є позначки, і ми спочатку із синьої вийшли на червону; на будь-якому повороті, інколи ледь не на кожному дереві коли це необхідно, є вказівник. Це дуже зручно та не збиває з пантелику. Практично постійно нас супроводжувала річка Стужичанка або інші потічки, тому варто періодично зупинятися, слухати їх гомін, особливо біля гатей.

Для мене було приємною несподіванкою зустріти по дорозі багато вогняних саламандр, таких незграбних, але яскравих та красивих, які повилазили на дощову погоду. Вони вже ось-ось мають заховатися на зимівлю, тому нам дійсно пощастило.

І хоча ми зараз не зустріли інших представників фауни, але в цих краях можна зустріти лелеку чорного, декілька видів плисок, чорно-білу оляпку, яка харчується лише в незабруднених водоймах. Навіть можна почути рев оленів-самців, яке відстоюють свою територію або мають спарювання. Звісно, навесні можна побачити багато різноманітних квітів, влітку вже менше, тому присутність лісника є дуже корисною тим, хто хоче детальніше дізнатися про довкілля та червонокнижні види.

Цікаво спостерігати як на очах під час маршруту змінюються види дерев. Якщо ми починали на висоті десь 400 м над рівнем моря і зустрічали вільху, граби, ліщину, буків, то вище все менше невисоких дерев, переважають буки, а майже на горі потрапляємо в унікальне криволісся буків, які на фоні туману та мряки виглядають моторошно-прекрасно, як певних жанрових фільмах. Через суворий клімат, а саме постійні вітри, глибокий сніг та низькі температури дерева ростуть у дивовижний спосіб, покручені та залишаються зовсім невисокими – лише до 5-6 метрів на противагу 40-50 м трохи нижче по маршруту.

Тривалість подорожі у гарному темпі трохи більше 3 годин, але слід враховувати, що це постійний підйом по гірській дорозі. Тому періодично ми зупинялися біля зон для відпочинку, які з розумом поставлені саме в місцях після крутого підйому або після тривалого переходу. Після 2-годинної подорожі ми мали гарний відпочинок біля будиночку прикордонника і потім вже майже без зупину піднімалися по красиво-містичному лісу.

Саме тут, на висоті більше 900 м, можна зрозуміти різницю між звичайними лісами та природними парками і важливість існування останніх. Ми бачили величезний масив буків, до яких жодного разу не торкалася сокира людини і старезні дерева гинули лише у природній спосіб, від старості або іншим чином. Ось чому цю місцевість внесли в охоронну спадщину ЮНЕСКО на три країни одразу: такі саме прадавні ліси побачите в Словаччині та Польщі.

Звісно, що водних ресурсів тут багато, і хоча ми могли поповнювати собі воду в будь-якому потічку, але символічно дочекалися можливості взяти її в освяченому джерелі, майже на вершині гори. До речі, річка Стужичанка починається у Євросоюзі (Словаччині) і неодноразові дослідження вказували на надзвичайну чистоту води. Коли ми зморені піднялися майже на вершину, то усвідомили, навіщо з нами постійно був прикордонник. Останні півкілометра ми проходили по території Польщі, вздовж прикордонних стовпчиків, які простяглися по всьому кордону між нашими країнами.

І нарешті вийшли на велику галявину, ту саму точку, де сходяться кордони трьох країн (України, Словаччини, Польщі). Звісно, що на кожній із трьох стежок стоїть вказівник рідною мовою, а в самому центрі галявини – та сама велика гранітна стела з символічними трьома сторонами та зображеними гербами кожної країни.

З нашого боку видно встановлену плиту із капсулою часу від прикордонників, закладена у 2016 році із ідеєю відкрити її у 2031 році. Наш супроводжувач казав, що за кращої погоди тут постійно бувають туристи із Польщі, а українців досить мало.

Якби не дощ, то ми б залишилися в цьому місці набагато довше, і навіть могли б розгледіти краєвиди гори Равка, але не цього разу. За 30 метрів від нас все було в містичному тумані.

Спуск до села Стужиця був трохи швидшим, але не легшим. Проте переповнені щастям від побаченого та досягнутого, ми це зробили.

Внизу нас зустріли співробітники парку і розказали, що сюди заходить небагато туристів, і переважно це поляки, які мають маршрут по буковим лісам з однієї країни в іншу.

Поради тим, хто збереться йти цим маршрутом, особливо в міжсезоння:

• погода в горах швидко змінюється, частіше за все там мряка, тому обов’язково треба мати зручне водонепроникне високе взуття, дощовик;
• виходити з бази пораніше, не пізніше 10:00, щоб встигнути повернутися засвітло (в горах темніє раніше);
• влітку варто взяти бінокль, щоб спостерігати за птахами та тваринами;
• перепад висот на маршруті від 400 м до 1220 м.

Чому важливо побувати в цьому місці? Тому що Ужанський природний парк:

• входить в список об’єктів світової спадщини ЮНЕСКО;
• поки доїдете до початку маршруту, відвідаєте ще 2 пам’ятних об’єкти: стара дерев’яна церква Святого Михайла у селі Ужок та дідо-дуб віком більше 950 років;
• ці ліси – генофонд буків;
• одночасно побувати в точці перетину трьох країн;
• на вершині зустрінете чудернацьке криволісся;
• немає людської діяльності, і процеси зникнення дерев відбуваються природним способом: самі падають, їх повільно, але ретельно з‘їдають личинки жуків та відбуваються інші природні процеси гниття;
• можна зустріти виразних представників фауни: дятел білоспинний, лелека чорний, рись, олень, козуля; червонокнижні види: красень жук-вусач, саламандра, борсук, кіт лісовий та інші. Ведмедя бурого краще не зустрічати).

Олена Дроздова, для порталу “Турінформ Закарпаття”