Будинок Жупанату в Ужгороді

Жупанат це одна з найстаріших будівель Ужгорода, що збудована 1809 року.

За понад двохсот річну історію, ця будівля стала свідком різноманітних історичних та політичних подій тодішнього краю, бачила, як змінювався Ужгород і його мешканці, відчувала на собі часи піднесення та занепаду, але й зараз, це одна з найгарніших будівель міста.

Жупанат – звичайно, не найстаріша будівля в Ужгороді: до прикладу, римо-католицький костьол на вул. Волошина був зведений у 1762-1766 роках, тоді ж почали будувати приміщення сучасної музичної школи ім. Чайковського, а 1781 року спорудили й комплекс “Совине гніздо”, в якому зараз розміщена редакція газети “Ужгород”.

Але жупний, або комітатський, будинок став однією з найяскравіших візиток нашого міста, місцем не лише багатьох історичних подій, а й культурним осередком спершу всього Ужанського комітату, потім Підкарпатської Русі, згодом радянського і нарешті українського Закарпаття.

При всій величі та старовині цієї будівлі цікаво, що в істориків майже немає інформації про неї.

До прикладу, науковець обласного краєзнавчого музею та автор книжки “Ужгород відомий і невідомий” Йосип Кобаль, готуючи до святкування 60-ліття художнього музею ім. Бокшая статтю про історію комітатського будинку, зазначав, що йому навіть не вдалося відшукати точної дати початку будівництва, так само невідомим залишається ім’я архітектора, котрий спроектував цю чудову будівлю.

В історичних документах 1808 року зберігся лише короткий запис про те, що навпроти першої будівлі міської управи зводиться новий комітатський будинок. До того часу жупанат знаходився в іншому приміщенні, яке, на жаль, не збереглося до наших днів. Відомо, що до 1932 року воно розміщувалося на нинішній вул. Волошина, 37, але потім будівлю розібрали, а на її місці звели нову (в ній зараз знаходиться обласне відділення МНС). Власне, древній Ужгород усе ж залишив згадку про перший комітатський будинок, і криється вона в кам’яних аркоподібних воротах, на яких досі зберігся герб Ужанщини. Той самий герб із зображенням витязя з короною, котрий тримає в одній руці дубову гілку, а в іншій – пшеничні колоски (це мало уособлювати плодючість Ужанської долини), увінчує й зведену 1809 року будівлю на Жупанатському пагорбі.

Імпозантна пізньобарокова двоповерхова споруда має П-подібну форму, загальна площа всіх приміщень становить 3289 м2. На жаль, нині ми можемо простежити лише, як з роками ця будівля змінювалася зовні, оскільки фотографій та листівок із її зображенням знадвору збереглося досить багато, натомість внутрішнє оздоблення жупанату залишається невідомим. До наших днів у приміщенні художнього музею не залишилося жодного предмета, який разом із його стінами міг би похвалитися своїм 200-літнім ювілеєм. Будівлю стільки разів добудовували, перебудовували, осучаснювали й ремонтували, в ній знаходилося стільки різноманітних організацій та установ (а після кожного політичного режиму старі господарі забирали не лише власні речі, а й ті, котрі належали попередникам), що врешті споруда залишилася зі своєю старовиною сам на сам.

Як зазначає у книжці “Ужгород відомий і невідомий” Йосип Кобаль, до кінця Першої світової війни в будинку розміщувалась адміністрація Ужанського комітату. Приміщення використовувалося не лише для адміністративних функцій, а й для проведення численних урочистостей: зустрічей, прийомів, балів, театра-льних вистав, зборів і засідань, читання лекцій тощо. До прикладу, саме тут 6 січня 1852 року проходив благодійний вечір, коли вдалося зібрати гроші для закупівлі 12 ламп, з яких і бере початок історія вуличного освітлення Ужгорода. А 10 лютого 1878-го на засіданні Ужанського культурного товариства один із його членів Лойош Зекань показав присутнім, як працює телефон.

У великому, або так званому історичному, залі 8 травня 1919 року відбулося засідання Центральної Руської Народної ради, на якому було прийняте рішення приєднати Закарпаття до Чехословаччини. Того ж року комітатський будинок був перетворений на резиденцію губернатора Підкарпатської Русі. ЇЇ першим мешканцем став уродженець нашого краю, американський юрист Григорій Жаткович. Путівники радянського часу, торкаючись цього періоду з життя Ужгорода, вкрай негативно описують Жатковича, називають американським підлабузником, котрий прямо з балкона своєї резиденції закликав закарпатців утоптати в болото звістку про Жовтневу революцію. Ми ж не аналізуватимемо цього історичного діяча, більше уваги приділяючи саме будівлі, в якій він (хоч і не довго) проживав.

Власне, де саме була житлова частина губернаторської резиденції, достеменно невідомо, але історики припускають, що вона знаходилася на другому поверсі лівого крила будівлі, там, де нині розташовані адміністративні кабінети художнього музею ім. Бокшая. Цікаво, що в кожному боковому крилі є 6 прохідних залів, які з’єднуються дверима як між собою, так і з довгим коридором. Директор художнього музею Франциск Ерфан, до котрого ми звернулися по допомогу в підготовці цієї статті, розповів про будівлю колишнього жупанату багато цікавих речей. Зокрема початковий план споруди передбачав, що довгі бічні коридори з великими аркоподібними вікнами будуть відкритими балконами, які виходитимуть у просторий внутрішній двір. Саме тому всі кімнати, котрі сходяться посередині у велику історичну залу, є прохідними (службовці комітатського будинку або мешканці резиденції могли перетинати будівлю, не відчиняючи зайвий раз дверей до коридору, який тоді був відкритим, а отже, більшу частину року холодним). З цієї ж причини двері до коридору з кожної кімнати подвійні – це також підтверджує думку про те, що арочний коридор був спочатку незаскленим. Тепер арки надійно закриті енергозберігаючими вікнами, оскільки відкриті балкони неабияк ускладнювали б обігрів приміщення в зимній період. Але цілком привести до ладу колишнє житлове крило будівлі поки не вдалося – економічна скрута вимагає обирати пріоритети. Франциск Ерфан показав нам приміщення, де ще з 2004 року триває ремонт. За цей час вдалося замінити покрівлю, обладнати електичними обігрівачами кілька залів (стару систему теплопостачання відключили, бо щороку вона псувала будівлю потоками гарячої води з труб, що проривалися, і не раз працівникам музею доводилося рятувати цінні полотна та бібліотеку, яку одного разу таки було пошкоджено). Наразі черги на встановлення опалення чекають ще кілька виставкових залів, на стадії завершення перебуває ремонт приміщень правого крила будівлі, які вже до кінця року планують поступово перетворювати на виставкові зали постійно діючої експозиції, так, аби всі мешканці й гості міста могли оглянути закриті наразі мистецькі шедеври, котрими, слід сказати, наш музей може неабияк пишатися.

Кількість перебудов, здійснених у комітатському будинку протягом двох століть точно невідома, але він змінювався з кожним кроком технічного прогресу. Проводячи для нас невеличку екскурсію будівлею, Франциск Ерфан демонструє систему освітлення: тут дроти ще чехословацькі, прокладені в часи початку електрифікації міста, там – уже радянські. Тепер же адміністрація музею думає над тим, щоб замінити стару проводку та інші елементи системи на нові, вдосконалені, так, аби можна було зробити у виставкових залах спеціальне освітлення, призначене для комфортного перегляду полотен. Вікна споруди також піддавалися заміні – такого висновку можна дійти, уважно переглянувши старі фотографії та листівки, адже на них добре видно, що вікна перші 100 років відкривалися назовні, натомість у часи Підкарпатської Русі – всередину (ці вікна з класичною тогочасною горизонтальною ручкою й досі перебувають у хорошому стані й прикрашають будівлю музею). Так само з листівок можемо дізнатися про те, що за чехословацької доби перебудували й центральний балкон, який веде до великої зали: на світлинах початку 30-х років він іще кований, тоді як пізніше його прикрасили невисокими бетонними колонами. 1840 року до правого крила тодішнього комітатського будинку добудували в’язницю (нині в ній розміщені державні установи та організації, зокрема й бюро технічної інвентаризації). Невідомою є дата та призначення іншої будівлі, яка знаходиться на подвір’ї нинішнього музею. Історик Йосип Кобаль припускає, що продовгувата споруда слугувала місцем для молитов, принаймні письмові джерела згадують про розміщену тут тюремну каплицю (власне, є й інша версія розміщення каплиці: вона могла знаходитись у приміщенні самого комітатського будинку, адже в одній із кімнат ще за радянської доби під шаром штукатурки вдалося знайти розписи. Реставратори намагалися навіть відновити їх, та, оскільки не змогли підібрати ідентичних пастельних фарб, відмовилися від спроб і просто залишили шматок орнаментального малюнка без змін). Наша постійна читачка, донька відомого краєзнавця Петра Сови Світлана Совіна, розповіла, що пам’ятає, як у дитинстві батько водив її до резиденції губернатора подивитися на колекцію птахів, яких начебто тримали або в самій невідомій будівлі, або ж поруч із нею. В родині першого мера Ужгорода зберігають також рідкісну фотографію, де зображено внутрішнє оздоблення великої зали під час проведення різдвяного балу 1921 року. На ній видно: центральна кімната резиденції колись мала дерев’яний балкон, що робило її фактично двоповерховою. Оглядаючи приміщення нині, можна легко собі уявити межу, яка розділяла 8-метрову заввишки залу на два яруси. Мистецтвознавець Олена Приходько звернула нашу увагу на тріщину, що повторює форму дверей високо під стелею великої зали, і розповіла: у правому крилі музею є так звані “сходи в нікуди”, котрі, швидше за все, колись вели на верхній ярус центральної кімнати.

Старожили музейної справи розповідають, що балкон цей був у приміщенні історичної зали ще в кінці 70-х, коли будівлю частково передали картинній галереї. Кажуть, на ньому колись розміщувалися музиканти, котрі обслуговували бали та різні урочистості, а під час читання лекцій і зустрічей там облаштовували додаткові місця для аудиторії. Нині працівники музею жалкують, що дерев’яний балкон розібрали, адже тепер його цілком могли би використовувати як додатковий оглядовий майданчик.

Зацікавили нас і ніші, які прикрашають усі кімнати музею. Виявляється, у кожній з них колись розміщувалися грубки для обігріву приміщень. Олена Приходько думає, що спершу це були металеві конструкції у вигляді скульптур (схожа грубка у вигляді Гермеса прикрашає зараз подвір’я Ужгородського замку), які потім замінили на чехословацькі кахлеві грубки (кілька з них і досі зберігаються у приміщеннях Спілки художників та Спілки письменників України, розміщених на 1 поверсі будівлі). У радянські часи кахлі демонтували, натомість стіни древньої споруди знову піддали частковому руйнуванню для того, аби прокласти труби і встановити батареї центрального опалення. Приблизно тоді ж був замінений старий і прогнилий, але дуже гарний паркет, люстри також змінили на більш сучасні, а художпром виготовив нові ковані ліхтарі, які прикрашають пасажний вхід до музею і до сьогодні.

Найбільша в краї картинна галерея хоч і знаходиться нині у досить великій будівлі, та все ж відчуває брак місця. 7 виставкових залів не можуть умістити всіх полотен, які працівникам музею давно хочеться зібрати в постійно діючу експозицію. Нещодавно міська влада запропонувала віддати під фондосховище нижній поверх правого крила споруди, де раніше знаходився міський архів, (адміністрація музею дуже зраділа такій можливості, адже фонди, які постійно поповнюються, слід тримати у певних температурних та вологостійких умовах, а приміщення архіву, призначене саме для зберігання паперів, ідеально підходить для цієї мети), але конкретних рішень із цього приводу поки не було. 2-й поверх правого крила перебуває, як ми вже зазначали, на стадії ремонту, а ще там знаходиться майстерня музейних реставраторів. Нижній поверх лівого крила займають організації Спілки художників та Спілки письменників України, а величезний підвал, вхід до якого знаходиться в альпінарії, вже давно слугує приватним підприємцям, котрі то розміщували тут бар, то відкривали сауну, від якої стіни всієї будівлі вкривалися грибком. Директор Художнього музею ім. Бокшая Франциск Ерфан вважає: споруда старого жупанату, який разом із прилеглими будівлями підпадає під охоронну зону, має викликати з боку держави більше уваги. Звичайно, добре, що з обласного бюджету щороку виділяють кошти на ремонт приміщення, але цього недостатньо, бо в службовців немає чіткого плану приведення до ладу цілого комплексу Жупанатського пагорба. Альпінарій занепав, і там щоночі смітять та б’ють пляшки підлітки, геть обдертим стоїть і приміщення “Совиного гнізда”, яке мало би охоронятися законом як старовинна пам’ятка архітектури. А тим часом, каже Франциск Павлович, Жупанатський пагорб міг би стати яскравою історико-культурною окрасою міста, треба тільки об’єднати зусилля влад різних рівнів та підійти до його відновлення розумно й виважено, так, аби максимально зберегти наліт старовини, прикрасити його, а не зіпсувати.

Зараз у приміщення музею Закарпатський обласний художній музей ім.Й. Бокшая, в якому гості можуть оглянути види нашого міста, виведені пензлями відомих художників, та побачити портрети ужгородців, серед яких будуть і маловідомі роботи майстрів закарпатської школи живопису.

При написанні використано матеріали газети Ужгород, журналістки Тетьяни Літераті, книги Йосипа Кобаля “УЖгород відомий та невідомий”.